Покроковий порядок реєстрації права на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

З 2016 року зареєструвати власність чи інші права (оренду, сервітут, суперфіцій, емфітевзис і т.і.) на землю можна через місцевий центр надання адміністративних послуг (ЦНАП), який приймає документи для держреєстрації речових прав на нерухоме майно, або у нотаріуса. Саме після реєстрації в держреєстрі речових прав на нерухоме майно, виникає, змінюється чи припиняється відповідне право.

Для довідки. Правила реєстрації прав на нерухоме майно, у тому числі на земельну ділянку, визначені, зокрема Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127, яка набрала чинності з 01.01.2016 р.

Якщо згадати, то до 2013 року право власності на землю підтверджувалось державним актом про право власності на земельну ділянку, який можна було отримати в місцевому органі Держкомзему.

Сьогодні ж, після включення даних про земельну ділянку до державного земельного кадастру та отримання в місцевому управлінні Держгеокадастру витягу з ДЗК, необхідно звернутись до місцевого ЦНАПу чи нотаріуса для реєстрації вашого права на земельну ділянку. В ЦНАПі можна зареєструвати право власності, оренди, сервітут, суперфіцій, емфітевзис, обтяження на нерухоме майно тощо. Найпоширенішим випадком звичайно є саме реєстрація права власності на земельну ділянку, покроковий порядок зі зразками документів якої ми і розглянемо нижче.

Покроковий порядок реєстрації права на земельну ділянку

1. Спочатку необхідно визначитись зі зручним для Вас центром надання адміністративних послуг (ЦНАП) або нотаріусом, до яких можна звернутись щодо реєстрації. Адреси місцевих ЦНАПів, яким слід подавати документи для реєстрації права власності на земельну ділянку можна знайти, зокрема в інтернеті. В ЦНАПі ви оплачуєте виключно адміністративний збір, проте там можуть бути черги. У нотаріуса навпаки – дорожче (адмінзбір + послуги нотаріуса), але все зручно і без черг.

2. Далі необхідно підготувати пакет документів для подачі до місцевого ЦНАПу чи нотаріуса, який включатиме:

витяг з Державного земельного кадастру (ДЗК);

копію та оригінал паспорту заявника;

копію та оригінал ідентифікаційного номеру;

підтвердження оплати адміністративного збору (0,1 розміру мінімальної заробітної плати, станом на 2016 р. - це 140 грн.);

документ - підстава виникнення права на ділянку (договір купівлі-продажу (дарування, міни і т.і.), рішення суду, свідоцтво на спадщину, тощо);

довіреність, якщо документи подаються представником (нотаріально засвідчена, якщо від фізичної особи);

оригінал та копію паспорту, ідентифікаційного номеру представника, якщо документи подаються представником.

Заява про реєстрацію права друкується держреєстратором або нотаріусом та підписується заявником на місці.

Важливо також те, що витяг з Державного земельного кадастру (ДЗК) не має потреби подавати у випадку, коли документи, які є підставою виникнення, переходу чи припинення права власності або інших прав, містять в собі інформацію про кадастровий номер.

З деякими випадками присвоєння кадастрового номеру земельній ділянці можна ознайомитись в розділі технічна документація щодо встановлення меж земельної ділянки.

3. Загальний строк розгляду поданих державному реєстратору документів складає 5 робочих днів (не календарних!). Зі спливом вказаного строку, за бажанням, можна буде отримати від державного реєстратора роздруківку з реєстру на бланку формату А4, проте без підпису та печатки держреєстратора. Новий порядок передбачає, що рішення держреєстратора розміщується на сайті Мінюсту та має таку ж юридичну силу, як і паперове підтвердження реєстрації права.

Слід також зазначити, що Закон надає можливість скоротити п'ятиденний строк до 2 днів, 24х та 2х годин, проте збір за реєстрацію права в таких випадках буде значно більшим.

Після реєстрації свого права в Державному реєстрі речових прав, ви станете повноправним власником земельної ділянки та в подальшому зможете розпорядитись нею за власним розсудом (в тому числі, продати, подарувати, обміняти, тощо).

Нагадаємо, що до 2016 р., за результатами реєстрації права можливо було отримати один з таких документів:

витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень;

свідоцтво з Державного реєстру прав (тільки для новосформованих земельних ділянок, які надавались на підставі рішення місцевої ради/розпорядження держадміністрації/наказу обласного управління Держземагентства (Держгеокадастру) або заяви власника, в разі зміни цільового призначення чи поділу земельної ділянки).

Зараз такі документи більше не видаються. Замість таких документів можна отримати інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в тому числі і самостійно через Кабінет електронних сервісів Мінюсту.

Джерело: Юридичний інтернет – ресурс «Протокол» http://protokol.com.ua

ВСУ РОЗ’ЯСНИВ, НА КОГО ПОКЛАДАЄТЬСЯ ОБОВ’ЯЗОК СПРОСТУВАННЯ ПРЕЗУМПЦІЇ СПІЛЬНОСТІ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

Позивач звернулась до суду з позовом до колишнього чоловіка про поділ спільного сумісного майна подружжя.

Особа вказувала, що протягом перебування у шлюбі її чоловік уклав договір довічного утримання, за умовами якого набув у власність житловий будинок. Вона нарівні зі своїм колишнім чоловіком за рахунок коштів сімейного бюджету надавала необхідну допомогу відчужувачу, у тому числі й майнову, забезпечувала його одягом, продуктами харчування.

Враховуючи вказане, просила визнати житловий будинок разом із господарськими будівлями спільною сумісною власністю подружжя та поділити зазначене нерухоме майно, визнавши за нею право власності на його частку.

Відповідач звернувся із зустрічним позовом та просив розірвати договору довічного утримання. На обґрунтування позову посилався на те, що він не виконував покладені на нього обов’язки щодо надання допомоги та майнового забезпечення свого батька.

Представник позивача, зазначала, що позивач з відповідачем та їх дітьми в період шлюбу однією сім’єю проживали в будинку, одержаному унаслідок укладення договору довічного утримання, здійснювали поточний ремонт будинку, а також і доглядали та забезпечували за рахунок сімейного бюджету утримання відчужувача.

Натомість відповідач вказував, що ні він, ні позивач не доглядали відчужувача і обов’язків згідно з договором довічного утримання не виконували.

Суди задовольнили первісний позов, а у задоволенні зустрічного позову відмовили.

Суди виходили з того, що в розумінні ст. 60 СК України майно, придбане під час шлюбу є спільною сумісною власністю подружжя і тягар доказування, що вказане майно не належить до спільної сумісної власності покладається на того з подружжя, хто набув спірне майно за кошти, що належали йому особисто.

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована.

У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.

ВСУ залишив вказані судові рішення в силі та вказав, що норма ч. 3 ст. 61 СК України кореспондує з ч. 4 ст. 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об’єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору – інтереси сім’ї, а не власні, не пов’язані з сім’єю інтереси одного з подружжя.

Також суд звернув увагу на попередню правову позицію ВСУ (у постанові № 6-2891цс15 від 13.04.2016), відповідно до якої, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеним під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був даний договір укладено саме в інтересах сім’ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов’язки за таким договором солідарно з набувачем.

В розвиток вказаної позиції ВСУ зазначив, що за загальним правилом застосування презумпції згідно зі ст. 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов’язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за ч. 3 ст. 61 СК України – довести, що хоча майно придбавалося в період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім’ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов’язані із сімейними (постанова від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17).

Джерело: Українське право – інформаційне агентство http://ukrainepravo.com

Неправильне встановлення всіх фактичних обставин справи про захист честі та гідності та оцінка доказів є підставою для скасування судового рішення

Відповідно до ст. ст. 28, 68 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності та ніхто не може бути підданий такому поводженню, що принижує його гідність.

Відмовляючи у задоволенні позову про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, суди виходили із того, що спірну інформацію на сайті відповідача розміщено невідомою особою, а позивачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що інформація, розміщена у спірному оголошенні, принижує її честь, гідність та ділову репутацію, оскільки ця інформація містить посилання лише на адресу об’єкта нерухомості, що не є тотожнім з інформацією про фізичну особу.

Проте колегія суддів ВССУ повністю погодитись із такими висновками судів не може й зазначає таке. 

Згідно з ч. 1 ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації, а відповідно до ч. 1 ст. 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі.

У ч. 3 ст. 277 ЦК України визначено, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

Відповідно до ч. 2 ст. 302 ЦК України фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності.

Відмовляючи в позові, суди не звернули увагу на те, що спірна інформація поширена щодо квартири, яка належить позивачці на праві власності, тобто інформація безспірно ідентифікує особу, оскільки лише власник може продавати своє майно, та не перевірили, чи принижує поширена інформація честь, гідність та ділову репутацію позивачки як власника зазначеної квартири.

Крім того, суди, відмовляючи у задоволенні позову й вказуючи, у тому числі, про те, що спірну інформацію на сайті товариства розміщено невідомою особою, не звернули увагу на таке.

Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК України).

Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта – вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.

Із повним текстом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у цій справі (№ 6-33922 св 16) можна буде ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Джерело: Офіційний сайт Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ http://sc.gov.ua/