ДТП. Що робити, якщо страхового відшкодування недостатньо або цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди в ДТП не застрахована?

Хоча метою обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є відшкодування шкоди заподіяної внаслідок ДТП, трапляються випадки коли виплаченої суми недостатньо для відновлення транспортного засобу в повному обсязі.

Здебільшого дане викликано тим, що страхове відшкодування на проведення відновлювального ремонту здійснюється з урахуванням коефіцієнту фізичного зносу. Наприклад, якщо транспортний засіб 2005 року випуску, то потерпіла особа отримує приблизно 60% від фактично вартості відновлювального ремонту. Також, є випадки коли розмір шкоди перевищує встановлений ліміт відповідальності або страхове відшкодування зменшено на суму франшизи.

Чомусь, серед більшості автолюбителів склалася така думка, що одержавши страхове відшкодування автоматично припиняється зобов’язання винуватця ДТП на відшкодування шкоди, а єдиним виходом з даної ситуації є пред’явлення позовних вимог до страхової. Проте, існують інші варіанти відшкодування завданих витрат в результаті ДТП.

Відповідно до ст. 1194 ЦК України потерпіла особа, у разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування завданої їй шкоди, має право вимагати від заподіювача шкоди сплатити різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою.

Аналіз норм ЦК України дає підстави дійти висновку, що потерпілий вільно, на власний розсуд має право обрати спосіб здійснення свого права такими шляхами:

– звернення з вимогами виключно до особи, яка завдала шкоди;

– звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільну відповідальність;

– звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності обставин коли грошових коштів недостатньо для відшкодування шкоди в повному обсязі.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України викладеного в постанові від 20.01.2016 року у справі №6-2808цс15: «право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована».

Якими доказами підтвердити недостатність страхової виплати?

В тому випадку, коли за результатом проведеного ремонту встановлено, що страхової виплати недостатньо, для належного захисту своїх прав та визначення розміру матеріальної шкоди, рекомендуємо здійснити наступні дії:

По-перше, необхідно отримати від страхової компанії висновок експерта. Даний висновок необхідний для того, щоб суд міг належним чином встановити, які саме пошкодження завдано транспортному засобу та те, що витрати, які понесла потерпіла особа дійсно стосуються завданої шкоди під час ДТП.

По-друге, у разі проведення ремонтних робіт в обов’язковому порядку потрібно зберігати всі чеки та акти виконаних робіт, які підтверджують фактично понесені витрати на проведення відновлювального ремонту транспортного засобу.

В розумінні ст.ст. 22 та 1194 ЦК України, дані докази в повній мірі підтверджують розмір витрат, яких потерпіла особа зробила для відновлення свого порушення права та те, що страхового відшкодування не достатньо.

Також, трапляються випадки коли цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди не застрахована.

Що робити, якщо цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди в ДТП не застрахована?

Як вже зазначалось, право потерпілого на звернення до суду є абсолютним і у такому разі можна звернутися до суду з вимогою про відшкодування шкоди в повному обсязі з винуватця ДТП. Але такий порядок відшкодування шкоди досить складний та ухвалення рішення на користь потерпілого не завжди є гарантією його виконання винуватцем ДТП.

В такому випадку більш простим та реальним порядком отримання грошових коштів є звернення до Моторного (транспортного) страхового бюро України. Відповідно до Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» дана організація, відшкодовує шкоду потерпілому, у разі заподіяння шкоди особою, яка не застрахувала свою цивільно-правову відповідальність.

Процедура відшкодування шкоди Моторним (транспортним) страховим бюро України зазначена у Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та не відрізняється від відшкодування шкоди звичайною страховою компанією.

Джерело: Юридичний інтернет- ресурс «Протокол» http://protokol.com.ua

Питання послуг страхування у практиці ВАСУ

У нещодавно розглянутих справах, що стосувалися сфери страхування, ВАСУ звернувся до аналізу нюансів віднесення страхових платежів до здійснених платником податків витрат, а сум страхового відшкодування – до доходів.

Так, 21.02.2017 ВАСУ постановив ухвалу у справі № 820/11841/15, що стосувалася витрат платника податків на оплату послуг страхової компанії. За матеріалами справи суб’єкт господарювання скористався послугами страхової компанії щодо добровільного страхування фінансових ризиків. У процесі проведення перевірки податковий орган виявив, що за охоплений нею період на підприємстві не трапилося жодного страхового випадку. Це дало податківцям підстави утвердитися у думці, що у діяльності платника податків відсутні ризики, а відтак, потреби у послугах страхової компанії немає. Податковий орган підсумував, що зв'язок між проведеними операціями зі страхування та фінансово-господарською діяльністю підприємства не простежується, а отже, платник податків неправомірно відніс суму страхових платежів до здійснених ним витрат.

Вирішуючи цю справу, ВАСУ виходив із класичного розуміння послуги як такої, що споживається у процесі її надання, та правової природи договору страхування.

Суд касаційної інстанції підкреслив, що страхові платежі фактично не мають безпосереднього зв’язку із настанням страхового випадку (хоча їх розмір і обумовлений оцінкою ризику), зазначивши, що «…факт надання послуги страхування не пов'язаний безпосередньо з настанням страхового випадку. Визначення страхування як форми захисту осіб від настання певних подій, обумовлених договором страхування, не включає такої ознаки, як обов'язкове і неминуче настання відповідної події. З моменту вступу в силу договору страхування (сплати страхової премії) і впродовж усього строку дії договору послуга страхування є зробленою (наданою), адже упродовж цього строку застрахований інтерес страхувальника є захищеним».

Таким чином, розгляд справи було підсумовано позицією, згідно з якою витрати на страхування – це «оплата» не страхового випадку, а радше перманентного почуття безпеки страхувальника, а тому висновок контролюючого органу щодо відсутності зв'язку між страхуванням та господарською діяльністю підприємства є помилковим.

Міркування ВАСУ щодо віднесення отриманих сум страхового відшкодування до доходів платника податків були наведені в ухвалі від 15.03.2017 у справі №2а/2570/3582/11, що стосувалася страхування банківських ризиків. Із обставин справи відомо, що банком були укладені договори страхування фінансових ризиків непогашення кредитів. Страхові платежі по застрахованим кредитам були сплачені та віднесені банком до складу валових витрат. Кредити не були повернуті позичальниками, що стало приводом для виплати фінансовій установі страхового відшкодування. Провівши перевірку, податковий орган дійшов висновку, що суми отриманого страхового відшкодування банк зобов’язаний був віднести до своїх валових доходів. Інтерес тривалої судової тяганини по цій справі полягає у тому, що судді першої та апеляційної інстанцій покладали в основу своєї позиції аргумент про те, що банком не страхувалися збитки, а страхове відшкодування здійснювалось у розмірі, що дорівнює сумі непогашення кредиту. У судових рішеннях наголошувалося, що «в договорах не зазначено про страхування банком будь-яких збитків… відсутнє саме поняття застраховані збитки», а отже, на думку судів, підстав для віднесення банком отриманих сум відшкодування до доходів не було.

Розглядаючи справу, ВАСУ вказав, що «визначальною умовою страхового відшкодування є наявність понесених збитків, що були застраховані», фактично визнаючи, що банк поніс збитки у сумі неповернених кредитів, що і становило порушення його майнового інтересу.

Джерело: Юридична Газета online http://yur-gazeta.com

Відповідальність за незаконне зберігання та носіння зброї в Україні

Незаконне поводженні зі зброєю в Україні тягне за собою кримінальну відповідальність. Злочини даної категорії є достатньо поширеними: кримінальні правопорушення проти громадської безпеки, до яких відносяться зазначені протиправні дії, згідно зі статистикою є одними з найчисельніших злочинів, за які громадяни засуджуються українськими судами.

За яку вогнепальну зброю передбачена кримінальна відповідальність?

Кримінальна відповідальність наступає за ч. 1 ст. 263, ст. 263-1 КК (Кримінального кодексу України) за незаконний обіг таких предметів:

1) вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської)

Усі види бойової, нарізної мисливської, спортивної зброї, для проведення пострілу з якої використовується сила тиску газів, що утворюється при згоранні вибухової речовини (пороху і т.п.).

Згідно з Постановою Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи  радіоактивними матеріалами» №3 від 26.04.2002  пневматична зброя, газові, стартові, сигнальні, будівельні пістолети чи револьвери, пристрої вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії (так звані «травматичні» пістолети чи револьвери), ракетниці, а також інші імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби, що не містять у собі вибухових речовин і сумішей, не можуть бути віднесені до вогнепальної зброї у розумінні статті 263 КК України.

2) бойові припаси (боєприпаси):

Патрони до нарізної вогнепальної зброї різних калібрів, артилерійські снаряди, міни, гранати, бомби, бойові частини ракет і торпед та інші вироби в зібраному вигляді, споряджені вибуховою речовиною і призначені для стрільби з вогнепальної зброї чи для вчинення вибуху.

Згідно з вищезазначеною Постановою Пленуму ВСУ патрони та набої до гладкоствольної мисливської зброї, а також патрони, споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, не є боєприпасами в розумінні статті 263 КК.

3) вибухові речовини

Тротил, динаміт, порох, нітрогліцерин та інші хімічні речовини чи їх сполуки або суміші, здатні вибухнути без доступу кисню.

4) вибухові пристрої

Вироби одноразового застосування, спеціально підготовлені і за певних обставин спроможні за допомогою використання хімічної, теплової, електричної енергії або фізичного впливу спричинити смерть, тілесні ушкодження чи істотну матеріальну шкоду.

За яку холодну зброю передбачена кримінальна відповідальність?

Кримінальна відповідальність наступає по ч.2 ст.263 КК за незаконний обіг таких предметів:

1) кинджали;

2) фінські ножі;

3) кастети;

4) інша холодна зброя (пристрої та предмети, конструктивно призначені для ураження живої чи іншої цілі за допомогою м'язової сили людини чи механічного пристрою; предмети, які справляють колючий, колючо-ріжучий, рубаючий, роздроблюючий або ударний ефект. Наприклад, багнет, шабля, меч, спис, стилет, ніж, лук, арбалет, нунчаку, булава, бойова сокира тощо).

Важливим моментом є те, що кримінальна відповідальність може наступати лише тоді, коли вилучені зброя, бойові припаси, вибухові речовини чи вибухові пристрої є придатними до використання за цільовим призначенням.

Питання чи є зазначені вище предмети виготовленими промисловим, серійним способом, або є саморобними чи переробленим, не впливає на факт наявності складу злочину.

Необхідно мати на увазі, що визначення факту того, що певний предмет є вогнепальною чи холодною зброєю, бойовим припасом, вибуховою речовиною чи вибуховим пристроєм в конкретних випадках здійснюється на підставі висновку експерта. Під час кримінального провадження для вирішення цього питання має бути обов’язково призначена та проведена криміналістична експертиза.

Яке покарання за зберігання, носіння вогнепальної чи холодної зброї?

На сьогоднішній день за здійснення дій, пов’язаних з незаконним поводженням зі зброєю, передбачена дуже сувора відповідальність (в липні 2012 року вона була суттєво посилена).

Так, за незаконне поводження з вогнепальною зброєю, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв (ч.1 ст.263 КК) передбачене покарання від 3 до 7 років позбавлення волі. Для порівняння покарання у виді 7 років позбавлення волі може бути призначене навіть за такий тяжкий злочин, як (для прикладу) вбивство.

Виготовлення, переробка чи ремонт вогнепальної зброї, фальсифікація, незаконне видалення чи зміна маркування, або незаконне виготовлення бойових припасів, вибухових речовин чи вибухових пристроїв (ст.263-1 КК) карається позбавленням волі від 3 і аж до 12 років (в залежності від наявності певних кваліфікуючих ознак: вчинення дій повторно, за попередньою змовою групою осіб чи організованою групою).

За незаконне поводження з холодною зброєю (ч.2 ст. 263 КК) найбільш м’яким покаранням є штраф у розмірі до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 510 до 850 гривень), а найбільш суворим – позбавлення волі на строк 3 роки.

Джерело: Юридичний інтернет-ресурс «Протокол» http://protokol.com.ua

Налоговый дайджест: новая судебная практика

Налогоплательщик самостоятельно определяет, какое имущество передавать в налоговый залог.

Определение Высшего административного суда Украины от 30.01.2017г. в деле №826/5581/16 (К/800/23011/16).

Налогоплательщику как собственнику предоставляется приоритетное право определять, какое именно его имущество может быть передано в налоговый залог. К такому заключению пришел Высший административный суд в споре по иску публичного акционерного общества («Истец») против Офиса крупных налогоплательщиков («Офис»).

Согласно фабуле дела Офис вынес налоговое требование, указав общую сумму налогового долга по согласованным налоговым обязательствам и принял решение об описи имущества истца в налоговый залог. Истец в ответ на письмо Офиса с требованием предоставить налоговому управляющему перечень активов, предоставил такой перечень, указав объем природного газа с эквивалентом стоимости в гривнах.

Офис повторно потребовал предоставить список активов, ссылаясь на письмо другого налогоплательщика, согласно которому указанные Истцом объемы природного газа уже реализованы населению. Истец повторно переслал тот же список, добавив копии актов закачки газа, документацию по судебным решениям, подтверждающие, во-первых, наличие у Истца природного газа и его пребывание у лица, фактически осуществляющего хранение такого актива, и, во-вторых, право собственности Истца на актив. В ответ Офис решился самостоятельно составить акт описи имущества, где указал другие активы Истца, а именно 320 скважин.

Суд кассационной инстанции отметил отсутствие у фискальных органов законодательных полномочий запрашивать информацию о наличии и возможности описи в налоговый залог активов, прежде определенных Истцом для указанных целей, у субъекта хозяйствования, фактически осуществляющего хранение таких активов, но не являющегося собственником.

Суды указали на отсутствие правовых оснований в действиях Офиса, который отказал в осуществлении описи в налоговый залог активов, переданных Истцом, и составил собственный список активов. Решения судов всех трех инстанций приняты в пользу налогоплательщика.

Правопреемник имеет право на отображение показателей передаточных актов всех реорганизованных предприятий.

Определение Высшего административного суда Украины от 31.01.2017г. в деле № 826/17627/13-а

Налоговая инспекция по результату внеплановой документальной проверки доначислила налоговые обязательства по налогу на прибыль предприятий, сняв расходы Истца в деле, сформированные за счет процентов по кредитным договорам, курсовой разницы, а также амортизационных отчислений.

Основанием для снятия послужил тот факт, что расходы имели отношение к деятельности других субъектов хозяйствования, которые прекратили деятельность путем слияния с другими юрлицами, передав все права, обязательства и имущество правопреемнику в ходе реорганизации.

Согласно решениям о прекращении деятельности, правопреемником и было то предприятие, на котором проводилась указанная внеплановая документальная налоговая проверка. Но фискальные органы решили, что поскольку предприятие было зарегистрировано в ЕГРПОУ позже, чем составлены передаточные акты, то прав на отображение расходов прекративших деятельность юрлиц у Истца нет.

Судьи всех трех инстанций поддержали позицию Истца, указав, что составление передаточных актов субъектами хозяйствования, принявших решение о реорганизации путем слияния, до проведения государственной регистрации правопреемника не противоречит действующему законодательству и не влияет на право использования показателей, которые ему переданы.

Отзыв налоговой консультации является правомерным, если действия налоговой по выдаче такого решения не признаны незаконными.

Постановление Высшего административного суда Украины от 01.02.2017г. в деле №2а-2394/12/2670.

В рассматриваемом деле компания получила налоговую консультацию в марте, а уже в августе того же года налоговый орган отозвал консультацию. Исковые требования Компании были сформированы следующим образом: признать противоправными действия налоговой по отзыву налоговой консультации и признать недействительным и отменить решение (письмо об отзыве налоговой консультации).

Суды первой и второй инстанции поддержали позицию компаний в части признания недействительным письма налоговой, указав, что Налоговый кодекс не содержит нормы о праве налогового органа на отозвание налоговой консультации. При этом в части удовлетворения иска по признанию действий противоправными налогоплательщику было отказано.

Суд кассационной инстанции с таким подходом не согласился, аргументировав свою позицию следующим.

Исковые требования компании по сути касались правомерности решения об отзыве налоговой консультации в форме письма, которое не влечет возникновение любых юридических последствий и не влияет на права, обязанности и законные интересы истца в понимании п.1 ч.2 ст.17 Кодекса административного судопроизводства Украины.

Таким образом, отказывая в удовлетворении иска в части признания противоправными действий, суды предыдущих инстанций пришли к ошибочному заключению об удовлетворении иска в части отмены решения, которое было результатом осуществления таких действий.

Источник: Юрлига http://jurliga.ligazakon.ua.

В силу закону припинення договору оренди саме по собі не тягне припинення зобов'язання щодо внесення орендної плати, воно припиняється належним виконанням зобов'язання по поверненню майна орендодавцю.

У постанові ВГСУ по справі № 910/20246/15 від 12.04.2016 року відповів на досить поширене питання про те, чи зберігається зобов'язання орендаря щодо внесення орендної плати при фактичному використанні орендованого майна після закінчення терміну договору.

Товариство з обмеженою відповідальністю  звернулось до господарського суду з позовом до Акціонерної компанії  (відповідач) та  іншого товариства з обмеженою відповідальністю (поручитель), в якому просило стягнути з відповідача 101 581 051, 05 грн. заборгованості за договором суборенди транспортного засобу та спеціальної техніки та зобов'язати Акціонерну компанію  передати у власність позивача зазначені  транспортні засоби та спеціальну техніку, а також  стягнути з поручителя 100 000 грн. за договором поруки.     

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду та постановою ВГСУ, позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача 16 502 512, 40 грн. заборгованості з орендної плати, 39 730 534, 40 грн. неустойки, 449 859, 80 грн. пені, 23 750 789, 68 грн. інфляційних втрат та 4 015 486, 61 грн. 3% річних. Стягнуто з поручителя 100 000 грн. за договором поруки.

Отже суди дійшли  однозначного висновку про підставність вимог власника майна, зазначивши, що оскільки відповідач після закінчення строку дії договору продовжував користуватися орендованим майном, то зобов'язання відповідача сплачувати орендну плату за весь час фактичного користування майном не припиняється, оскільки його припинення в розумінні умов договору пов'язано з моментом повернення орендованого майна, а не з фактом закінченням строку дії договору. Зокрема, ч. 1 ст. 785 Цивільного кодексу України визначено, що у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Крім того, відповадачем було допущено прострочення виконання грошового зобов’язання та прострочення з повернення орендованого майна, за що судами правомірно застосовано наслідки, передбачені ст. 625 ЦК та ст.785 ЦК

Принагідно також зазначити, що обов'язок сплачувати за користування майном, в силу ст. 11 ЦК України, виникає  з самого факту використання майна. Ухилення користувача від оплати за майно, що знаходиться у нього в користуванні, суперечить принципам добросовісності та справедливості встановлених ст. 3 ЦК України.

Джерело: Юридичний інтернет-ресурс «Протокол» http://protokol.com.ua

Питання-відповідь

          1.  Працівник працює неповний робочий день. Основного місця роботи у нього немає. Яка мінімальна оплата такої праці? Які податки необхідно платити?

Мінімальна зарплата на даний момент 3200 грн. в місяць. У разі укладення трудового договору про роботу на умовах неповного робочого часу, а також при невиконанні працівником у повному обсязі місячної (годинної) норми праці мінімальна заробітна плата виплачується пропорційно до виконаної норми праці. Податки виплачуються згідно з нарахованого доходу працівнику в місяць. Податок на доходи становить 18% і виплачується з нарахованого доходу працівника. Разом з ПДФО виплачується військовий збір 1,5% з нарахованого доходу. Єдиний соціальний внесок становить 22%. Роботодавець розраховує суму єдиного внеску, як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, та ставки ЄСВ незалежно від того, що працівник працював не повний робочий день.

Джерело:

1.    Кодекс законів про працю, ст. 56.: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/322-08/paran373#n373;

2.    Закон України від 08.07.2010 № 2464–VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» ч.5, ст.8: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2464-17/page2;

3.    Податковий кодекс України, ст. 163: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2755-17/paran3610#n3610;

4.    Закон України про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1621-18.

2. У разі, коли підприємство не здійснює господарську діяльність, а директор не є засновником, чи можливо не виплачувати йому заробітну плату?

Так, для цього потрібна заява директора на ім'я засновників і протокол загальних зборів засновників про прийняття такого рішення.

Джерело:

   1. Господарський кодекс України, ст.65: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436

15/paran492#n492.

ВСУ висловився щодо розрахунку при звільненні

Застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду. 

Такі положення містяться в постанові ВСУ у справі №6-259цс17 від 13.03.2017.

Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому, провадиться в день звільнення. У разі невиплати коштів з вини власника або уповноваженого ним органу при відсутності спору про їх розмір працівникові повинні виплатити середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку (ч.1 ст.117 КЗпП). 

При цьому сама собою відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.

Водночас суд може зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець за час затримки виплати, за таких умов:

• наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати сум на день звільнення;
• виникнення спору між ними після того, як належні до виплати суми повинні бути сплачені;
• прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника.

Джерело: zib