Покроковий порядок реєстрації права на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

З 2016 року зареєструвати власність чи інші права (оренду, сервітут, суперфіцій, емфітевзис і т.і.) на землю можна через місцевий центр надання адміністративних послуг (ЦНАП), який приймає документи для держреєстрації речових прав на нерухоме майно, або у нотаріуса. Саме після реєстрації в держреєстрі речових прав на нерухоме майно, виникає, змінюється чи припиняється відповідне право.

Для довідки. Правила реєстрації прав на нерухоме майно, у тому числі на земельну ділянку, визначені, зокрема Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127, яка набрала чинності з 01.01.2016 р.

Якщо згадати, то до 2013 року право власності на землю підтверджувалось державним актом про право власності на земельну ділянку, який можна було отримати в місцевому органі Держкомзему.

Сьогодні ж, після включення даних про земельну ділянку до державного земельного кадастру та отримання в місцевому управлінні Держгеокадастру витягу з ДЗК, необхідно звернутись до місцевого ЦНАПу чи нотаріуса для реєстрації вашого права на земельну ділянку. В ЦНАПі можна зареєструвати право власності, оренди, сервітут, суперфіцій, емфітевзис, обтяження на нерухоме майно тощо. Найпоширенішим випадком звичайно є саме реєстрація права власності на земельну ділянку, покроковий порядок зі зразками документів якої ми і розглянемо нижче.

Покроковий порядок реєстрації права на земельну ділянку

1. Спочатку необхідно визначитись зі зручним для Вас центром надання адміністративних послуг (ЦНАП) або нотаріусом, до яких можна звернутись щодо реєстрації. Адреси місцевих ЦНАПів, яким слід подавати документи для реєстрації права власності на земельну ділянку можна знайти, зокрема в інтернеті. В ЦНАПі ви оплачуєте виключно адміністративний збір, проте там можуть бути черги. У нотаріуса навпаки – дорожче (адмінзбір + послуги нотаріуса), але все зручно і без черг.

2. Далі необхідно підготувати пакет документів для подачі до місцевого ЦНАПу чи нотаріуса, який включатиме:

витяг з Державного земельного кадастру (ДЗК);

копію та оригінал паспорту заявника;

копію та оригінал ідентифікаційного номеру;

підтвердження оплати адміністративного збору (0,1 розміру мінімальної заробітної плати, станом на 2016 р. - це 140 грн.);

документ - підстава виникнення права на ділянку (договір купівлі-продажу (дарування, міни і т.і.), рішення суду, свідоцтво на спадщину, тощо);

довіреність, якщо документи подаються представником (нотаріально засвідчена, якщо від фізичної особи);

оригінал та копію паспорту, ідентифікаційного номеру представника, якщо документи подаються представником.

Заява про реєстрацію права друкується держреєстратором або нотаріусом та підписується заявником на місці.

Важливо також те, що витяг з Державного земельного кадастру (ДЗК) не має потреби подавати у випадку, коли документи, які є підставою виникнення, переходу чи припинення права власності або інших прав, містять в собі інформацію про кадастровий номер.

З деякими випадками присвоєння кадастрового номеру земельній ділянці можна ознайомитись в розділі технічна документація щодо встановлення меж земельної ділянки.

3. Загальний строк розгляду поданих державному реєстратору документів складає 5 робочих днів (не календарних!). Зі спливом вказаного строку, за бажанням, можна буде отримати від державного реєстратора роздруківку з реєстру на бланку формату А4, проте без підпису та печатки держреєстратора. Новий порядок передбачає, що рішення держреєстратора розміщується на сайті Мінюсту та має таку ж юридичну силу, як і паперове підтвердження реєстрації права.

Слід також зазначити, що Закон надає можливість скоротити п'ятиденний строк до 2 днів, 24х та 2х годин, проте збір за реєстрацію права в таких випадках буде значно більшим.

Після реєстрації свого права в Державному реєстрі речових прав, ви станете повноправним власником земельної ділянки та в подальшому зможете розпорядитись нею за власним розсудом (в тому числі, продати, подарувати, обміняти, тощо).

Нагадаємо, що до 2016 р., за результатами реєстрації права можливо було отримати один з таких документів:

витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень;

свідоцтво з Державного реєстру прав (тільки для новосформованих земельних ділянок, які надавались на підставі рішення місцевої ради/розпорядження держадміністрації/наказу обласного управління Держземагентства (Держгеокадастру) або заяви власника, в разі зміни цільового призначення чи поділу земельної ділянки).

Зараз такі документи більше не видаються. Замість таких документів можна отримати інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в тому числі і самостійно через Кабінет електронних сервісів Мінюсту.

Джерело: Юридичний інтернет – ресурс «Протокол» http://protokol.com.ua

ВСУ РОЗ’ЯСНИВ, НА КОГО ПОКЛАДАЄТЬСЯ ОБОВ’ЯЗОК СПРОСТУВАННЯ ПРЕЗУМПЦІЇ СПІЛЬНОСТІ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

Позивач звернулась до суду з позовом до колишнього чоловіка про поділ спільного сумісного майна подружжя.

Особа вказувала, що протягом перебування у шлюбі її чоловік уклав договір довічного утримання, за умовами якого набув у власність житловий будинок. Вона нарівні зі своїм колишнім чоловіком за рахунок коштів сімейного бюджету надавала необхідну допомогу відчужувачу, у тому числі й майнову, забезпечувала його одягом, продуктами харчування.

Враховуючи вказане, просила визнати житловий будинок разом із господарськими будівлями спільною сумісною власністю подружжя та поділити зазначене нерухоме майно, визнавши за нею право власності на його частку.

Відповідач звернувся із зустрічним позовом та просив розірвати договору довічного утримання. На обґрунтування позову посилався на те, що він не виконував покладені на нього обов’язки щодо надання допомоги та майнового забезпечення свого батька.

Представник позивача, зазначала, що позивач з відповідачем та їх дітьми в період шлюбу однією сім’єю проживали в будинку, одержаному унаслідок укладення договору довічного утримання, здійснювали поточний ремонт будинку, а також і доглядали та забезпечували за рахунок сімейного бюджету утримання відчужувача.

Натомість відповідач вказував, що ні він, ні позивач не доглядали відчужувача і обов’язків згідно з договором довічного утримання не виконували.

Суди задовольнили первісний позов, а у задоволенні зустрічного позову відмовили.

Суди виходили з того, що в розумінні ст. 60 СК України майно, придбане під час шлюбу є спільною сумісною власністю подружжя і тягар доказування, що вказане майно не належить до спільної сумісної власності покладається на того з подружжя, хто набув спірне майно за кошти, що належали йому особисто.

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована.

У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.

ВСУ залишив вказані судові рішення в силі та вказав, що норма ч. 3 ст. 61 СК України кореспондує з ч. 4 ст. 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об’єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору – інтереси сім’ї, а не власні, не пов’язані з сім’єю інтереси одного з подружжя.

Також суд звернув увагу на попередню правову позицію ВСУ (у постанові № 6-2891цс15 від 13.04.2016), відповідно до якої, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеним під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був даний договір укладено саме в інтересах сім’ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов’язки за таким договором солідарно з набувачем.

В розвиток вказаної позиції ВСУ зазначив, що за загальним правилом застосування презумпції згідно зі ст. 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов’язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за ч. 3 ст. 61 СК України – довести, що хоча майно придбавалося в період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім’ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов’язані із сімейними (постанова від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17).

Джерело: Українське право – інформаційне агентство http://ukrainepravo.com

Неправильне встановлення всіх фактичних обставин справи про захист честі та гідності та оцінка доказів є підставою для скасування судового рішення

Відповідно до ст. ст. 28, 68 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності та ніхто не може бути підданий такому поводженню, що принижує його гідність.

Відмовляючи у задоволенні позову про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, суди виходили із того, що спірну інформацію на сайті відповідача розміщено невідомою особою, а позивачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що інформація, розміщена у спірному оголошенні, принижує її честь, гідність та ділову репутацію, оскільки ця інформація містить посилання лише на адресу об’єкта нерухомості, що не є тотожнім з інформацією про фізичну особу.

Проте колегія суддів ВССУ повністю погодитись із такими висновками судів не може й зазначає таке. 

Згідно з ч. 1 ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації, а відповідно до ч. 1 ст. 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі.

У ч. 3 ст. 277 ЦК України визначено, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

Відповідно до ч. 2 ст. 302 ЦК України фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності.

Відмовляючи в позові, суди не звернули увагу на те, що спірна інформація поширена щодо квартири, яка належить позивачці на праві власності, тобто інформація безспірно ідентифікує особу, оскільки лише власник може продавати своє майно, та не перевірили, чи принижує поширена інформація честь, гідність та ділову репутацію позивачки як власника зазначеної квартири.

Крім того, суди, відмовляючи у задоволенні позову й вказуючи, у тому числі, про те, що спірну інформацію на сайті товариства розміщено невідомою особою, не звернули увагу на таке.

Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК України).

Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта – вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.

Із повним текстом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у цій справі (№ 6-33922 св 16) можна буде ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Джерело: Офіційний сайт Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ http://sc.gov.ua/

Суб’єкти спеціального режиму оподаткування ПДВ тепер платники цього податку на загальних підставах

   

12.05.2017 набрав чинності наказ Міністерства фінансів України від 17.03.2017  № 368 «Про затвердження Змін до Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість» (далі – Наказ № 368), , який вніс зміни до наказу Міністерства фінансів України від 14.11.2014 № 1130 «Про затвердження Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість» (далі – Наказ № 1130).

Зміни, передбачені Наказом № 368, привели у відповідність норми Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість (далі – Положення) та п.п. 4 п. 2 розділу XIX Податкового кодексу України, згідно з яким з 01.01.2017 року втратила чинність ст. 209 Кодексу, що визначала спеціальний режим оподаткування діяльності у сфері сільського та лісового господарства, а також рибальства.

Зокрема, Наказом № 368 встановлено, що сільськогосподарські підприємства, які станом на 1 січня 2017 року зареєстровані як суб’єкти спеціального режиму оподаткування ПДВ, вважаються платниками цього податку на загальних підставах, починаючи з 1 січня 2017 року, і стосовно таких сільськогосподарських підприємств:

з 1 січня 2017 року втрачають чинність витяги з реєстру ПДВ, що були видані контролюючими органами до 01 січня 2017 року;

контролюючі органи, в яких такі сільськогосподарські підприємства перебувають на обліку, приймають рішення та вносять до реєстру платників ПДВ записи про зняття підприємств з реєстрації як суб’єктів спеціального режиму оподаткування з одночасною реєстрацією платниками податку на загальних підставах.

Джерело: Інформаціно-довідковий департамент ДФС України  http://zir.sfs.gov.ua/main

При встановленні порядку користування земельною ділянкою, яка перебуває у спільній частковій власності, суд на підставі будівельно-технічної експертизи забезпечує кожному із співвласників вільне користування належним йому майном (ВСУ, № 6-841цс16, 15.05.2017)

Як правило для поділу присадибної ділянки або визначення порядку її користування суд призначає у справі будівельно-технічну експертизу і на підставі її пропозицій ухвалює рішення. На практиці може бути декілька варіантів порядку користування з/д і суду треба обрати один з них. Обираючи з наданих експертом та сторонами варіантів суд обов’язково повинен врахувати розмір часток у з/д кожного із співвласників. Водночас суд також повинен забезпечити вільне користування кожному із співвласників майном, яке знаходиться на з/д і належить йому на праві власності. Наприклад, власнику гаражу повинен бути забезпечений доступ до нього, або до входу в частину будинка одного із співвласників повинен бути забезпечений під’їзд.

У рішеннях судів, які скасував ВСУ таких прав одного із співвласників дотримано не було. Хоча суд і обрав один із варіантів запропонованих експертом, цей варіант не забезпечував право співвласника на користування належним йому гаражем, який згідно технічного паспорту забудови розташований на спільній з/д. ВСУ підкреслив, що відповідно до ч. 5, ст. 319 ЦК України наявне в однієї особи право не може порушувати право іншої особи. Цікаво, що сам гараж збудований не був, де-факто наявним був лише фундамент, проте технічний паспорт забудови все ж таки переконав ВСУ у порушенні права.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі №6-841цс16:

При застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).

Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п’ята статті 319 ЦК України).

Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою,  погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

Суддя Верховного Суду України                                                        В.М. Сімоненко

---

Перший вирок в Україні за ст. 436-1 КК України – «виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів »

Мабуть ніхто і не сподівався, що таке може бути. Усі вважали, що в КК України внесли ще одну «неробочу»  статтю, про яку багато будуть говорити на ток –шоу політики, але яка реально застосовуватися не буде.  Проте, маємо перший вирок засудження молодої людини. 

Галицьким районним судом м. Львова у справа № 461/2949/17 від 4 травня 2017 р. чоловіка було визнано винним у вчинені злочину, передбаченого ч. 1 ст. 436-1 КК України, та призначено покарання у виді 2 років 6 місяців обмеження волі без конфіскації майна. На підставі ст. 75 КК України засудженого звільнено від відбування покарання з випробуванням та призначено іспитовий строк тривалістю 1 рік.

Що це? Початок цензури, диктатури, націоналізму у його поганому розумінні?

Стаття 436-1 КК України  - «виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів» відноситься до злочинів середньої тяжкості, хоча і передбачає у деяких випадках позбавлення волі на 10 років та конфіскацію майна.

У даному провадженні між обвинуваченим та прокурором укладено угоду про визнання винуватості і, на щастя, позбавленням волі справа не завершилась. Обвинувачений не став боротись за виправдувальний вирок, свою вину визнав беззастережно, угоду затверджено судом. А вина його полягала в тому, що через соцмережу «Facebook» умисно пропагував комуністичну ідеологію із використанням символіки комуністичного режиму.

До речі більш конкретної інформації у вироку і не зазначається. Надалі поки що невідомо, яким чином піде судова практика у цьому питанні. Зокрема, як будуть співвідноситься конституційне право людини на свободу слова та кримінальне переслідування за ст. 436-1 КК України. І що, насамкінець, скаже ЕСПЛ та Рада Європи.   

Питання як у суді доводиться протиправна чи злочинна діяльність особи через анонімний акаунт соціальної мережі чи поштового сервісу також залишається відкритим. Звісно, якщо людина  сама в цьому не зізнається. Проте, злочинність контенту, що поширюється, підтверджується лінгвістичною експертизою.

Джерело: Юридичний інтернет-ресурс «Протокол»  http://protokol.com.ua

Цікаві факти з історії податків

1. Найбільш відповідальною нацією з питань оподаткування вважаються шведи. Облік податків у Швеції ведеться з XV століття. І всі ці відомості про платників податків з того періоду перебувають у відкритому доступі.

2. Шведська податкова служба ретельно стежить за прибутковістю своїх громадян. Ще з самого народження кожному шведу присвоюється свій унікальний податковий паспорт. В будь-якій податковій інспекції країни можна набрати такий код і подивитися виплати від доходів кожного громадянина за кожен рік його життя, незалежно від його статусу та положення в суспільстві.

3. Прийнято вважати, що знамените висловлювання : «Москва сльозам не вірить» з’явилось в період зростання впливу Московського князівства, коли з інших населених пунктів стягувалась велика данина. Населення почало відправляти до Москви своїх представників зі сльозами та скаргами на високі податки. Московський князь жорстоко карав таких скаржників для залякування інших підданих.

4. В останні роки італійські медики відзначають, що загальна кількість стресів, нервових зривів і серцевих нападів на Апеннінському півострові зростає в один і той же час — при наближенні 18 червня. Для багатьох італійців така дата стала фатальною, так як саме цей день є крайнім терміном подачі податкової декларації про доходи, також відомої як «форма 740».

5. Італійська фінансова поліція є однією з найбільш непохитних у світі. Сувора фінансова гвардія навіть позбавила італійського ордена всесвітньо відому кіноактрису Софі Лорен, так як у зірки були проблеми з законом щодо податкової заборгованості.

6. Жителі США далеко не завжди були зразковими громадянами і відповідальними платниками податків. Так, в перші роки державотворення ніхто з податкових інспекторів того часу не вмирав своєю смертю, тому що американцям дуже не подобалося віддавати кровно зароблені кошти. А велика кількість зброї практично в кожному будинку ускладнювала роботу податківців.

7. У 1913 році все податкове законодавство США складалося всього лише з 200 невеликих сторінок. Зараз же один лише податковий кодекс містить в собі понад 1200 аркушів, а все податкове законодавство становить 17 000 сторінок, розподілених на 260 тематичних томів.

8. Найбільш високі податки в світі платили жителі Фінляндії — 36,2% від доходу людини (в період з 1995 по 1997 рік). Сьогодні найбільш високі податки стягуються в Швеції (32-33% від зарплати громадянина), Данії (32%), Нідерландах (31,5%), Італії і Франції (20-22%), Великобританії (21%), Австрії (20,5 %), Бельгії (20 %), Німеччини (19-20%) та Іспанії (13-14 %).

9. У Єгипті додатковим податком обкладаються танцівниці живота, які всі разом щорічно сплачують державі податок у розмірі близько 900 мільйонів єгипетських фунтів (260 млн. дол. США). Причому це робить танець живота п’ятим за своєю значимістю джерелом поповнення державної скарбниці, який лише трохи поступається доходу від Суецького каналу, туризму, експорту нафти і виробництва бавовни.

10. Один з найбільш відомих гангстерів і злодіїв всіх часів і народів на ім’я Аль Капоне разом зі своїм злочинним угрупованням убив більше 912 осіб. Також бандит займався сутенерством, контрабандою і розповсюдженням наркотиків, але не дивлячись на всі свої злодіяння, постійно виходив «сухим з ​​води». В результаті поліція змогла залучити гангстера до суду лише за несплату податків і надовго ув’язнила Аль Капоне.

11. Податками обтяжувався канцлер Німеччини Адольф Гітлер. Як відомо, більшу частину його доходів становив продаж знаменитої книги «Моя боротьба» (Mein Kampf). Канцлер був змушений регулярно віддавати вагому частину від своїх заробітків, як і всі добропорядні німці. Звичайно, Гітлеру це не подобалося, і він доручив чиновникам знайти причину, по який би він міг бути звільнений від обтяжливих виплат. І привід знайшовся — Гітлера порівняли з Юлієм Цезарем, на якого закон про сплату податків не поширювався в принципі.

12. Заповітна мрія всіх податкових служб світу - обкласти людей вічним податком, була здійснена у Великій Британії в XIV столітті. Так, кожен добропорядний англієць був зобов’язаний виплачувати солідний податок лише за те, що він живе. Правда, від несплати були великодушно звільнені ті, хто вже помер. Але рай для податківців протримався недовго і закінчився грандіозним бунтом, який відомий в англійській історії як Peasants ‘Revolt.