Необхідна оборона та крайня необхідність.

Відповідно до ст. 36 КК необхідна оборона — це правомірний захист охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпеці посягання й обстановці захисту.

Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, а також абсолютним правом людини. Це означає, що всі інші особи, в тому числі представники влади, не можуть перешкоджати громадянинові в законному здійсненні цього права. Кожний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або посадових осіб для відвернення або припинення посягання.

Закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що “кожний має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань” (ч. 2 ст. 28 Конституції України).

Оскільки здійснення необхідної оборони є суб’єктивним правом, а не обов’язком громадянина, то відмова останнього від використання свого права не тягне за собою якоїсь відповідальності. Крім того, громадянин не зобов’язаний доводити до відома державних або інших органів чи посадових осіб про вчинений ним акт необхідної оборони.

Згідно з ч. 1 ст. 36 КК право на необхідну оборону виникає лише за наявності відповідної підстави, якою є вчинення суспільно небезпечного посягання, що зумовлює у того, хто захищається, необхідність у негайному його відверненні або припиненні шляхом заподіяння шкоди тому, хто посягає. Ця підстава необхідної оборони складається з двох елементів: суспільно небезпечного посягання і необхідності в його негайному відверненні або припиненні.

Під суспільно небезпечним посяганням розуміють посягання з боку людини, на що прямо вказує ч. 1 ст. 36 КК. Посягнути — означає спробу заподіяти шкоду. Така спроба є суспільно небезпечною, якщо її об’єктом є правоохоронювані права та інтереси особи, що захищається, або іншої особи, суспільні інтереси або інтереси держави: життя, здоров’я, особиста і статева свобода, честь і гідність особи, власність, недоторканність житла, а також інші права і законні інтереси особи, що захищається, або іншої особи; громадська безпека і громадський порядок, спокій громадян і недоторканість їх власності тощо; зовнішня безпека й обороноздатність країни, збереження державної та військової таємниці, недоторканність державних кордонів тощо. Тобто, коло правоохоронюваних інтересів, що можуть бути об’єктом посягання, є практично необмеженим. Однак слід зазначити, що діяння, що не є суспільно небезпечним, за жодних обставин не може зумовити право на необхідну оборону.

Істотною характеристикою суспільно небезпечного посягання є його наявність, тобто тривалість у часі, протягом якого тільки і можлива необхідна оборона. Воно має початковий і кінцевий моменти. Роз’яснюючи це положення, Пленум Верховного Суду України в постанові “Про судову практику у справах про необхідну оборону” від 26 квітня 2002 р. зазначив, що стан необхідної оборони виникає не тільки в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, але й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди.

Другим елементом, що характеризує підставу необхідної оборони, є наявність у того, хто захищається, необхідності в негайному відверненні або припиненні наявного суспільно небезпечного посягання. Така необхідність виникає у разі, якщо зволікання з боку того, хто обороняється, в заподіянні шкоди тому, хто посягає, загрожує негайною і явною шкодою для правоохоронюваних інтересів. Отже, надаючи громадянам право на необхідну оборону, закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду тому, хто посягає, з тим, щоб відвернути або припинити посягання та ефективно здійснити захист. Якщо ж така невідкладна необхідність ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, уже закінчився. Обидва випадки свідчать про відсутність стану необхідної оборони.

Ознаки необхідної оборони, визначені в ст. 36 КК, характеризують таке:

Мету оборони. Кінцевою метою необхідної оборони є захист правоохоронюваних інтересів або прав особи, що обороняється, іншої особи, громадських інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечного посягання. Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка обороняється, діяла із цією метою, і зовсім не обов’язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, яка обороняється, заподіяла тому, хто посягає, шкоду, проте не змогла припинити посягання, що розпочалося). Якщо той, хто захищався, керувався іншою метою (наприклад розправи над тим, хто посягає), то його дії набувають протиправного характеру, у зв’язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду повинна наставати на загальних підставах.

Спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди. Шкоду за необхідної оборони має бути заподіяно лише тому, хто посягає, його правам та інтересам. Якщо посягають декілька осіб, то той, що обороняється, може заподіяти шкоду як одному, так і кожному з них.

Характер дій того, хто захищається. Поведінка того, хто захищається, за необхідної оборони може бути тільки активною, тобто може виражатися лише в діях, на що прямо вказано в ч. 1 ст. 36 КК. Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, яка захищається (наприклад, завдання ударів кулаком), так і використання різноманітних знарядь, предметів, механізмів, пристроїв тощо, причому не тільки тих, які підібрано, виявлено або захоплено на місці захисту, а й тих, що були при особі, яка обороняється, або навіть спеціально приготовані нею для захисту (наприклад, використання наявного перочинного ножа або вогнепальної зброї, заздалегідь узятих для оборони тощо).

Своєчасність оборони. Дії особи, яка обороняється, визнаються правомірними лише у разі, якщо їх було вчинено протягом часу здійснення посягання. Іншими словами, захист буде виправданим лише протягом часу існування стану необхідної оборони, що визначається тривалістю суспільно небезпечного посягання, яке потребує свого негайного відвернення або припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення такого стану визнають так званою “передчасною” обороною, відповідальність за яку настає на загальних заставах.

У той же час, особа, яка обороняється, перебуваючи під впливом посягання, часто продовжує оборону й у тому випадку, коли посягання вже закінчено або припинено. У цьому разі має місце так звана “спізніла” оборона. 

Якщо ж шкоду заподіяно вже після того, як посягання було відвернено або закінчено, і для особи, яка захищалася, було очевидно, що в застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність, відповідальність настає на загальних підставах або за ст.ст. 116, 118, 123 або 124 КК України.

Співрозмірність оборони. Ця ознака характеризує межі необхідної оборони, які хоча прямо і не названо в законі, проте висновок про них можна зробити, аналізуючи ч. 1 і ч. 3 ст. 36 КК. Відповідно до ч. 1 заподіяна тому, хто посягає, шкода має бути необхідною і достатньою у певній обстановці для негайного відвернення або припинення посягання, а з ч. 3 випливає, що заподіяна тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) має відповідати двом обставинам, взятим у єдності: небезпечності посягання та обстановці захисту. Тобто заподіяння тому, хто посягає, смерті або тяжкого тілесного ушкодження визнається співрозмірним, якщо ця тяжка шкода відповідала небезпечності посягання й обстановці захисту.

Небезпечність посягання визначається цінністю блага, що охороняється законом, на яке спрямовано посягання (життя, здоров’я, власність, тілесна недоторканність, суспільний порядок тощо), і реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу з боку того, хто посягає.

Заподіяна тому, хто посягає, шкода має бути співрозмірною із обстановкою захисту, що визначається реальними можливостями і засобами того, хто захищається, для відвернення або припинення посягання. Характер такої обстановки залежить від реального співвідношення сил, можливостей і засобів особи, що захищається, і особи, яка посягає.

Крайня необхідність

Відповідно до ст. 39 КК крайня необхідність — це правомірне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення небезпеки, що загрожує, якщо її в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж шкода відвернена.

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому разі, якщо в певній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

Стан крайньої необхідності виникає за наявності до того відповідної підстави, що складається з двох елементів:

небезпеки, що загрожує охоронюваним законом інтересам особи, суспільства або держави;

неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди інтересам суб’єктів, не причетних до створення такої небезпеки.

Першою ознакою підстави крайньої необхідності є наявність небезпеки, що може випливати з різних джерел: недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об’єктивна спроможність вражати людину, заподіювати їй смерть або тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин тощо.

Небезпека має загрожувати саме особистості, охоронюваним законом правам особи або правоохоронюваним суспільним або державним інтересам, і має бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, уже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки — це етап, коли вже існує загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварію відвернено і т. ін.).

Другою ознакою підстави крайньої необхідності є відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

Це означає, що особа в обстановці, що склалася, змушена заподіяти шкоду, оскільки інших можливостей усунути безпосередню небезпеку немає. Іншими словами, заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам має бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов’язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не перебуває в стані крайньої необхідності, а отже, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Звісно, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декількох можливостей усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов’язана із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації було допущено помилку, то заподіяння шкоди слід оцінювати за правилами уявної крайньої необхідності.

Правомірність (незлочинність) заподіяння такої шкоди визнається за умови, що поведінка особи відповідала певним ознакам, що характеризують:

її мету — в стані крайній необхідності це усунення небезпеки. Особа уявляє, яким чином небезпеку буде усунуто: шляхом знищення або ушкодження джерела небезпеки, перевезення людей у безпечне місце за допомогою взятого без дозволу чужого транспорту тощо;

спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи;

характер дій. Відповідно до ст. 39 КК стан крайньої необхідності припускає лише активну поведінку суб’єкта, наприклад, різні самоуправні дії, пов’язані із вилученням майна, його ушкодженням або знищенням, заволодінням зброєю або наркотичними засобами, транспортом, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил обережності, заподіянням шкоди життю або здоров’ю людини, позбавленням його особистої свободи тощо;

своєчасність заподіяння шкоди — лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності;

межі заподіяння шкоди — їх КК не визначає, проте висновок про ці межі можна зробити, враховуючи тлумачення ч. 2 ст. 39, яка визначає перевищення меж крайньої необхідності як заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернута.

Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Визначення рівної або меншої значущості заподіяної шкоди передбачає її порівняння із шкодою, що загрожує. Але відвернена шкода — це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що загрожувала, а заподіяна — це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної суспільної значущості, і це ускладнює оцінку їх співрозмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров’ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна). Тому вирішення питання про їх порівняльну ціннісну характеристику в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої та заподіяної шкоди їх можна порівняти за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою. У разі ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями є загальновизнана людська мораль, ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнається людина, її права та свободи, правосвідомість і правова культура населення тощо.

Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за такими ознаками:

підставою необхідної оборони є суспільно небезпечне посягання людини, яке потрібно негайно відвернути або припинити; підстава крайньої необхідності — небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в певній обстановці інакше, ніж заподіянням шкоди;

за необхідної оборони шкоду має бути заподіяно лише тому, хто посягає; за крайньої необхідності — правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто у першому випадку відбувається “сутичка права з неправом”, а в другому — навпаки, “сутичка права з правом”;

за необхідної оборони заподіяна шкода має відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; за крайньої необхідності — бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена;

перевищення меж необхідної оборони тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених в ст.ст. 118 і 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, що пом’якшує покарання.

Перевищення меж необхідної оборони

Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборони) свідчить про те, що особа, яка обороняється, перебуваючи у стані необхідної оборони, порушила вимогу про співрозмірність оборони.

Відповідно до ч. 3 ст. 36 КК “перевищенням меж необхідної оборони визнається навмисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Отже, перевищення меж необхідної оборони — це умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), явно нерозмірної з небезпечністю посягання або явно невідповідної обстановці захисту, що склалася. Це дає можливість виділити два види ексцесу оборони.

Перший вид такого ексцесу (перевищення меж допустимої шкоди) — має місце там, де при захисті від посягання невеликої суспільної небезпеки особа, яка захищалася, умисно заподіює тому, хто посягає, смерть або завдає йому тяжкі тілесні ушкодження.

Другий вид ексцесу (перевищення меж допустимої шкоди) — визначається тим, що особа, яка обороняється, усвідомлюючи свою очевидну перевагу над особою, що посягає, умисно, без необхідності позбавляє її життя або завдає тяжких тілесних ушкоджень. Тобто особа, що обороняється, заподіює тяжку шкоду, явно більшу, ніж вона була необхідною і достатньою, за сприятливої обстановки захисту для негайного відвернення або припинення посягання.

Ексцес оборони підлягає кваліфікації або за ст. 118 (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони), або за ст. 124 КК (нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень при ексцесі оборони).

Основания обжалования решения о закрытии уголовного производства

В ч. 2 ст. 9 УПК Украины предусмотрено, что прокурор, руководитель органа досудебного расследования, следователь обязаны всесторонне, полно и объективно исследовать обстоятельства уголовного производства, выявить как те обстоятельства, которые изобличают, так и оправдывают подозреваемого, обвиняемого, а также обстоятельства, которые смягчают или отягощают его наказание, предоставить им надлежащую правовую оценку и обеспечить принятие законных и непредвзятых процессуальных решений.

Кроме того, следователь, прокурор, следственный судья, суд по своему внутреннему убеждению, которое основывается на всестороннем, полном и беспристрастном исследовании всех обстоятельств уголовного производства, руководствуясь законом, оценивают каждое доказательство с точки зрения относимости, допустимости, достоверности, а совокупность собранных доказательств - с точки зрения достаточности и взаимосвязи для принятия соответствующего процессуального решения (ч .1 ст.94 УПК Украины).

Обстоятельства, которые подлежат доказыванию в уголовном производстве, определяются в ст. 91 УПК Украины, а по уголовных производствах в отношении несовершеннолетних также дополнительно подлежат установлению обстоятельства, закрепленные в ст. 485 УПК Украины.

Также следует обратить внимание на ст. 284 УПК Украины, где определены основания и порядок прекращения уголовного производства, а также обжалования такого решения.

В частности, в соответствии с п. 1 ч. 1 ст. 284 УПК Украины принятие решения о закрытии уголовного производства возможно лишь после всестороннего, полного и непредвзятого исследования всех обстоятельств уголовного производства и непосредственного исследования и оценки следователем, прокурором показаний, вещей и документов, касающихся этого производства, в их совокупности.

Положения п. 3 ч. 1 ст. 303 и ч. 1 ст. 304 УПК Украины дают право заявителю подать в суд жалобу на решение следователя о закрытии уголовного производства в течение 10 дней с момента получения постановления.

Как следует из анализа норм уголовного процессуального закона, во время досудебного расследования обязательно должны быть соблюдены принципы полноты и объективности, являющиеся оценочными понятиями. Предоставляя составляющие оценки доказательств в производстве, законодатель, между тем, оставляет за следователем (прокурором или судьей) возможность принятия (или непринятия) решения о наличии оснований для закрытия уголовного производства.

Именно поэтому, имеют место случаи удовлетворения жалоб на постановление следователя о закрытии уголовного производства в связи с неполнотой и необъективностью досудебного расследования. Так, например, следственный судья Вознесенского горрайонного суда Николаевской области своим постановлением от 3 августа 2015 года (дело № 473 / 2938 / 15 - к) удовлетворил жалобу заявителя П. на постановление следователя СО Вознесенского ГО УМВД Т. от 24 апреля 2015 о закрытии уголовного производства. 

Обосновывая свое решение, судья отметил, что при закрытии уголовного производства следователем при закрытии уголовного производства не выполнены требования ст. 91 УПК Украины.

Полное всестороннее и объективное расследование уголовного производства следователем СО Вознесенского ГО УМВД лейтенантом милиции Т. не проведена, не исполнен возможен комплекс следственных действий по уголовным производством в виде временного доступа к вещам и информации Управления Пенсионного фонда Украины, Государственной налоговой инспекции, ОАО «П» , не проведены необходимые судебно бухгалтерские экспертизы, что дает следственному судье основания для отмены постановления следователя от 24 апреля 2015 о закрытии уголовного производства.

Заслуживает внимания решение следственного судьи Ровенского городского суда Ровенской области от 9 июня 2015 года (дело № 569 / 7602 / 15 - к) которой удовлетворена жалоба Открытого акционерного общества «Банк« Финансы и Кредит» на постановление следователя о закрытии уголовного производства. Так, судом установлено: из материалов уголовного производства следует, что следователем досудебное расследование проведено поверхностно, без выяснения всех обстоятельств, имеющих существенное значение для уголовного производства.

При принятии решения следователем о закрытии уголовного производства в полной мере в постановлении не указано, какие обстоятельства были установлены досудебным расследованием. В частности, с названного выше постановления не следует какие показания предоставил следователю гражданин Д., в отношении которого закрыто уголовное производство при отсутствии в действиях последнего состава уголовного преступления.

Также в постановлении не указано, на какие документы (доказательства) ссылается следователь указывая, что автомобиль марки «Scania» не является предметом уголовного преступления, предусмотренного ч.1 ст. 388 УК Украины.

В названном процессуальном документе следователя последний не ссылается ни на одно следственное действие, проведенное им, как на доказательство, которое мог бы опровергать, что в действиях Д. отсутствует состав уголовного преступления предусмотренного ст 388, 190 УК Украины. 

Более того, по мнению судьи, органа досудебного расследования необходимо установить, где находится названное банком залоговое имущество, и только после этого необходимо принимать решение о наличии или отсутствии в действиях Д. (других причастных лиц) состава преступления, предусмотренных ст 190, 388 УК Украины.

Итак, во время проведения досудебного расследования следователю необходимо принять во внимание изложенные в постановлении следователя судьи обстоятельства, предоставить им надлежащую оценку и принять законное и обоснованное решение в производстве.

Исходя из изложенного, возможно констатировать, что установление и исследование объективных обстоятельств уголовного производства является неотъемлемой составной обоснованности принятия решения о закрытии уголовного производства, несоблюдение же указанного требования закона приведет к отмене такого решения и возобновлении досудебного расследования.

Порядок зміни цільового призначення земельної ділянки

Для того, щоб змінити цільове призначення Вашої земельної ділянки, Вам необхідно здійснити наступні дії:

КРОК 1

Оформити нотаріально засвідчену заяву на зміну цільового призначення, підписану власником. Дана заява є підставою для розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

КРОК 2

Зміна цільового призначення передбачає розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Тому Вам необхідно замовити у землевпорядній організації виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною її цільового призначення.

Щоб знайти таку організацію можна:

-  звернутися до сусідів чи знайомих, які вже оформили документи на землю, та запитати їх, яка організація це робила;

-  звернутися до місцевої ради – як правило, на території сільської чи міської ради працюють декілька землевпорядних організацій;

-  звернутися до районного (міського) відділу (управління) Держгеокадастру України та дізнатися, які організації працюють на території Вашого району або населеного пункту;

-  здійснити пошук в мережі Інтернет.

Увага!

Розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приватної власності, цільове призначення якої змінюється, не потребує отримання дозволу жодним органом влади. Договір між власником земельної ділянки та землевпорядною організацією є єдиною підставою для розроблення проекту.

Важливо знати!

Виконавцем робіт у вибраній Вами землевпорядній організації може бути тільки особа, яка має сертифікат інженера-землевпорядника. Перелік таких осіб розміщений на офіційному сайті Держгеокадастру за адресою: www.land.gov.ua («Державний реєстр сертифікованих інженерів-землевпорядників» підрозділу «Сертифікація» розділу «Напрями діяльності»).

Домовтесь з землевпорядною організацією про вартість, строки виконання робіт та укладіть відповідний договір. Будьте уважні при укладенні договору! Обов’язково повністю прочитайте проект договору, а якщо якісь із його умов Вам незрозумілі – зверніться по допомогу до юристів (або родичів, сусідів, знайомих). Типовий договір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки Ви можете завантажити тут

Зверніть увагу на те, щоб в договорі були вказані конкретні терміни виконання робіт!

КРОК 3

Землевпорядна організація має виконати геодезичні роботи і розробити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у строки, встановлені договором. Межі земельної ділянки, при потребі, мають бути закріплені межовими знаками встановленого зразка. Проект землеустрою має бути складений у паперовій формі та у формі електронного документу.

Увага!

Вимагайте від землевпорядної організації надання Вам примірника виготовленої землевпорядної документації у паперовій формі. У разі виникнення судового спору щодо законності зміни цільового призначення земельної ділянки у суді, вона буде слугувати доказом.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки підлягає погодженню уповноваженими органами влади відповідно до статті 186-1 Земельного кодексу України. А саме: місцевим управлінням Держгеокадастру, місцевим відділом архітектури та містобудування та іншими організаціями в окремих індивідуальних випадках.

У разі, якщо змінюється цільове призначення особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а також земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок підлягає обов’язковій експертизі, яка проводиться Держгеокадастром України.

Слід зауважити!

Звертаємо Вашу увагу також на те, що наявність затвердженого плану зонування території або детального плану території є обов'язковою в ході погодження проекту зміни цільового призначення.

Дізнатися про наявність такої документації у разі розміщення земельної ділянки в межах населеного пункту можна в міській (сільській, селищній) раді, а у разі розміщення ділянки за межами населеного пункту – в місцевій райдержадміністрації.

Якщо детальний план території не розроблявся раніше, його розробку можна замовити окремо. Вимоги щодо обов'язкової наявності плану зонування або детального плану території встановлені ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

КРОК 4

Звернутись до органу, уповноваженого приймати рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки з клопотанням про затвердження проекту. Таким органом у межах населених пунктів є відповідна сільська, селищна, міська рада.

Уповноважений орган має прийняти рішення про затвердження проекту та зміну цільового призначення земельної ділянки або відмову у вчиненні таких дій.

Важливо знати:

Відмова органу влади у зміні цільового призначення земельної ділянки повинна бути мотивована і містити у собі посилання на підстави відмови. Такими підставами можуть бути:

-  невідповідність запроектованого цільового призначення вимогам закону або прийнятих відповідно до нього нормативно-правових актів,

-  неузгодженість цільового призначення земельної ділянки вимогам затвердженої містобудівної документації або документації із землеустрою.

КРОК 5

Вам слід звернутися до державного кадастрового реєстратора у територіальному (районному, міському) органі Держгеокадастру України із заявою про внесення змін до відомостей про земельну ділянку. Якщо інше не передбачено договором про розроблення проекту, до цього органу має звертатись землевпорядна організація.

До заяви додається розроблений та погоджений уповноваженими органами проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у паперовому вигляді та у формі електронного документу, а у разі, якщо щодо проекту проводилась державна експертиза – також оригінал позитивного висновку цієї експертизи.

Дана послуга надається безкоштовно!

Подана Вами заява на протязі 14 днів розглядається державним кадастровим реєстратором територіального органу Держгеокадастру у районі (місті), за наслідком чого, у разі, якщо подані документи складені вірно, державний кадастровий реєстратор вносить відомості про зміну цільового призначення Вашої земельної ділянки до Державного земельного кадастру.

 

КРОК 6

Останнім етапом є реєстрація прав на нерухоме майно в державному реєстрі прав. Це можна зробити, звернувшись до центру надання адміністративних послуг чи нотаріуса з відповідним пакетом документів. В результаті інформація про реєстрацію права за бажанням заявника може бути надана у паперовій формі.

Чи може фермерське господарство приватизувати земельну ділянку як юридична особа?

Діюче земельне законодавство України передбачає декілька правових моделей приватизації земельних ділянок державної та комунальної власності:

· повну модель (процедуру) - приватизацію земельних ділянок із земель запасу;

· прощену модель (процедуру) - приватизацію земельних ділянок, що були раніше надані в користування особам, що бажають їх приватизувати (заявникам);

· ускладнену модель (процедуру) - приватизацію земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших осіб (не заявника);

· набуття права власності на земельні ділянки за цивільно-правовими угодами тощо.

Якщо мова йдеться при приватизацію земельної ділянки, що була раніше надана у користування фермерському господарству як юридичній особі, то безоплатна приватизація такої земельної ділянки безпосередньо фермерським господарством не є можливою, оскільки Земельний кодекс України допускає безоплатну приватизацію земельних ділянок в межах норм безоплатної приватизації лише фізичними особами – громадянами України.

Неможливим у даний час також на набуття права власності на земельні ділянки фермерського господарства за цивільно-правовими угодами (за договором купівлі-продажу), оскільки до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2016 року, Земельний кодекс України не допускає купівлю-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб.

Таким чином, єдиним способом приватизації земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної або комунальної власності, що перебуває у користуванні фермерського господарства, є її поділ (при потребі) та приватизація фізичними особами – членами фермерського господарства.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району.

Фактично зазначені громадяни мають дотримуватися порядку безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами (стаття 118 Земельного кодексу України), а фермерське господарство має надати їм нотаріально засвідчену згоду на вилучення земельних ділянок зі свого землекористування.Діюче земельне законодавство України передбачає декілька правових моделей приватизації земельних ділянок державної та комунальної власності:

· повну модель (процедуру) - приватизацію земельних ділянок із земель запасу;

· прощену модель (процедуру) - приватизацію земельних ділянок, що були раніше надані в користування особам, що бажають їх приватизувати (заявникам);

· ускладнену модель (процедуру) - приватизацію земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших осіб (не заявника);

· набуття права власності на земельні ділянки за цивільно-правовими угодами тощо.

Якщо мова йдеться при приватизацію земельної ділянки, що була раніше надана у користування фермерському господарству як юридичній особі, то безоплатна приватизація такої земельної ділянки безпосередньо фермерським господарством не є можливою, оскільки Земельний кодекс України допускає безоплатну приватизацію земельних ділянок в межах норм безоплатної приватизації лише фізичними особами – громадянами України.

Неможливим у даний час також на набуття права власності на земельні ділянки фермерського господарства за цивільно-правовими угодами (за договором купівлі-продажу), оскільки до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2016 року, Земельний кодекс України не допускає купівлю-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб.

Таким чином, єдиним способом приватизації земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної або комунальної власності, що перебуває у користуванні фермерського господарства, є її поділ (при потребі) та приватизація фізичними особами – членами фермерського господарства.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району.

Фактично зазначені громадяни мають дотримуватися порядку безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами (стаття 118 Земельного кодексу України), а фермерське господарство має надати їм нотаріально засвідчену згоду на вилучення земельних ділянок зі свого землекористування.

Порядок складання та подання запитів на отримання публічної інформації

І. Загальні положення 

1. Цей Порядок розроблено відповідно до Закону України „Про доступ до публічної інформації” (далі – Закон), Указу Президента України від 05 травня 2011 року № 547 „Питання забезпечення органами виконавчої влади доступу до публічної інформації” та постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 року № 583 „Питання виконання Закону України „Про доступ до публічної інформації” в Секретаріаті Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органах виконавчої влади” з метою створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації. 

Право на доступ до публічної інформації гарантується максимальним спрощенням процедури подання запиту на отримання публічної інформації. 

Запит на отримання публічної інформації (далі – Запит) – це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.  

2. Розпорядниками публічної інформації відповідно до Закону є Державна фіскальна служба України (далі – ДФС України), головні управління ДФС в областях, м. Києві, Міжрегіональне головне управління ДФС – Центральний офіс з обслуговування великих платників, митниці ДФС, спеціалізовані державні податкові інспекції, державні податкові інспекції в районах, містах, районах у містах (крім м. Києва), об’єднані державні податкові інспекції (далі – органи ДФС України).  

3. Публічною інформацією відповідно до Закону є відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання органами ДФС України своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у їх володінні. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених Законом. 

4. Запитувачами публічної інформації відповідно до Закону є фізичні, юридичні особи та об’єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб’єктів владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій. 

5. Суб’єкт координації –  структурний підрозділ або відповідальна посадова особа органу ДФС України, що організовує доступ до публічної інформації (далі – Суб’єкт координації). 

6. Доступ до публічної інформації органів ДФС України забезпечується, зокрема, шляхом надання інформації на Запити. 

7. Плата за надання інформації на Запит органами ДФС України надається відповідно до положень статті 21 Закону. 

8. Відповідь на Запит про особу здійснюється з урахуванням заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до інформації про неї інших осіб відповідно до Закону. 

9. При наданні особі інформації про себе та інформації, що становить суспільний інтерес, плата за копіювання та друк не стягується. 

10. Відносини у сфері звернень громадян регулюються Законом України „Про звернення громадян”. 

11. Громадський контроль за забезпеченням доступу до публічної інформації органами ДФС України здійснюється відповідно до Закону.  

ІІ. Складання та подання запитів на отримання публічної інформації 

1. Запитувач має право звернутися до органів ДФС України із Запитом незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання Запиту. 

2. Запит може бути індивідуальним або колективним. Запит подається в усній чи письмовій формі, особисто від запитувача або шляхом надсилання поштою, електронною поштою, факсом, телефоном на вибір запитувача. 

3. Письмовий Запит подається в довільній формі. 

4. Запит повинен містити: 

прізвище, ім’я, по батькові (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також  номер засобу зв’язку (якщо такий є); 

загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено Запит, якщо запитувачу це відомо; 

підпис і дату за умови подання письмового Запиту. 

5. Для спрощення процедури оформлення письмового Запиту запитувач може використати відповідну форму подання Запиту (далі – Форма запиту). Зазначену Форму запиту можна отримати у Суб’єкта координації в органах ДФС України або на офіційному веб-порталі ДФС України, субсайтах органів ДФС України у розділі „Публічна інформація”. 

6. Запитувач може заповнити в електронному вигляді Форму запиту на офіційному веб-порталі ДФС України або на субсайтах органів ДФС України. 

7. Запит може бути подано запитувачем особисто до Суб’єкта координації в робочий час згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку, установленими для органів ДФС України. 

8. У Формі запиту запитувачеві надається можливість вибрати форму надання відповіді – поштою, факсом, електронною поштою. Відповідь на Запит надається у спосіб, обраний запитувачем. 

9. У разі коли з поважних причин (інвалідність, обмежені фізичні можливості тощо) особа не може подати письмовий Запит, його оформлює Суб’єкт координації із зазначенням прізвища, ім’я, по батькові, контактного телефону в Запиті та надає копію Запиту особі, яка його подала. 

10. На вимогу запитувача на першому аркуші копії Запиту проставляється відмітка про отримання Запиту. Така копія повертається запитувачу. 

ІІІ. Строк розгляду Запитів

1. Відповідь на Запит надається не пізніше п’яти робочих днів з дня його отримання відповідно до вимог статті 20 Закону. 

2. У разі коли Запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, строк розгляду Запиту може бути продовжено до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку запитувач повідомляється в письмовій формі не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання Запиту. 

3. У разі якщо Запит стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних ситуацій, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян, відповідь надається не пізніше 48 годин із дня отримання Запиту. 

ІV. Відмова та відстрочка в задоволенні Запиту 

1. У задоволенні Запиту може бути відмовлено у випадках та порядку, передбачених статтею 22 Закону. 

2. Відстрочка в задоволенні Запиту допускається в разі, якщо запитувана інформація не може бути надана для ознайомлення в передбачені Законом строки у разі настання обставин непереборної сили. Рішення про відстрочку доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.  

Директор Департаменту податкової, митної політики та методології бухгалтерського обліку  - М. О. Чмерук

Порядок проведення фактичної перевірки

  

 Фактична перевірка здійснюється контролюючим органом щодо дотримання норм законодавства з питань регулювання обігу готівки, порядку здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності документа, що підтверджує державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відповідно до закону, ліцензій, патентів, свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами).

     Перед початком фактичної перевірки, з питань дотримання порядку здійснення розрахункових операцій та ведення касових операцій, посадовими особами контролюючих органів може бути проведена контрольна розрахункова операція.

     Посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення фактичної перевірки за умови пред’явлення таких документів: направлення на проведення такої перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, найменування та реквізити суб’єкта (прізвище, ім’я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) або об’єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична), підстави, дата початку та тривалість перевірки, посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку.      Направлення на перевірку у такому випадку є дійсним за наявності підпису керівника контролюючого органу або його заступника, що скріплений печаткою контролюючого органу; копії наказу про проведення перевірки; службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки.Повна:

     Відповідно до п.п. 75.1.3 п. 75.1 ст. 75 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року №2755-VІ зі змінами та доповненнями (далі – ПКУ) фактичною вважається перевірка, що здійснюється за місцем фактичного провадження платником податків діяльності, розташування господарських або інших об’єктів права власності такого платника. Така перевірка здійснюється контролюючим органом щодо дотримання норм законодавства з питань регулювання обігу готівки, порядку здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності ліцензій, патентів, свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами).

     Згідно з п. 80.1 ст. 80 ПКУ фактична перевірка здійснюється без попередження платника податків.

     Перед початком фактичної перевірки з питань дотримання порядку здійснення розрахункових операцій та ведення касових операцій, посадовими особами контролюючих органів на підставі п.п. 20.1.9 п. 20.1 ст. 20 ПКУ може бути проведена контрольна розрахункова операція (п. 80.4 ст. 80 ПКУ).

     Допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення фактичної перевірки здійснюється згідно із ст. 81 ПКУ (п. 80.5 ст. 80 ПКУ).

     Під час проведення фактичної перевірки в частині дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами), в тому числі з тими, яким установлено випробування, перевіряється наявність належного оформлення трудових відносин, з’ясовуються питання щодо ведення обліку роботи, виконаної працівником, обліку витрат на оплату праці, перевіряються відомості про оплату праці працівника. Для з’ясування факту належного оформлення трудових відносин з працівником, який здійснює трудову діяльність, можуть використовуватися документи, що посвідчують особу, або інші документи, які дають змогу її ідентифікувати (посадове посвідчення, посвідчення водія, санітарна книжка тощо) (п. 80.6 ст. 80 ПКУ). 

     Фактична перевірка проводиться двома і більше посадовими особами контролюючого органу у присутності посадових осіб суб’єкта господарювання або його представника та/або особи, що фактично здійснює розрахункові операції (п. 80.7 ст. 80 ПКУ).

     Під час проведення перевірки посадовими особами, які здійснюють таку перевірку, може проводитися хронометраж господарських операцій. За результатами хронометражу складається довідка, яка підписується посадовими особами контролюючого органу та посадовими особами суб’єкта господарювання або його представника та/або особами, що фактично здійснюють господарські операції (п. 80.8 ст. 80 ПКУ).

     Відповідно до п. 81.1 ст. 81 ПКУ посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення фактичної перевірки за умови пред’явлення таких документів: направлення на проведення такої перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, найменування та реквізити суб’єкта (прізвище, ім’я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) або об’єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична), підстави, дата початку та тривалість перевірки, посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку. Направлення на перевірку у такому випадку є дійсним за наявності підпису керівника контролюючого органу або його заступника, що скріплений печаткою контролюючого органу; копії наказу про проведення перевірки; службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки.

Наказне провадження та порядок скасування судового наказу в цивільній справі

Наказне провадження — це вид провадження у цивільному судочинстві, в якому судом вирішується справа про стягнення з боржника на підставі судового наказу грошових коштів або витребування майна без проведення судового засідання на користь особи, яка має право вимоги.

Судовий наказ є особливою формою судового рішення, яке може бути видано судом за результатами розгляду лише таких вимог:

1) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;

2) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника;

3) заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості;

4) заявлено вимогу про присудження аліментів на дитину в розмірі 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов’язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб;

5) заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів.

Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право захищати права та інтереси інших осіб.

Розгляд такої справи відбувається без виклику сторін, на основі поданої письмової заяви та доданих до неї доказів, для підтвердження цих вимог.

Судовий наказ одночасно є виконавчим документом.

Такою формою судового провадження дуже часто користуються комунальні підприємства, які надають житлово-комунальні послуги, з метою «прискорення» стягнення вашої заборгованості.

У вас наявні всі правові засоби захисту від такої форми безспірного одностороннього стягнення:

1) суд зобов’язаний надіслати боржнику копію судового наказу рекомендованим листом не пізніше наступного дня після його видачі.

2) боржник має право протягом 10 днів з дня отримання копії судового наказу та доданих до неї документів подати заяву про його скасування. Заява про скасування судового наказу подається в суд у письмовій формі.

Через 13 днів з дня його отримання боржником він набирає законної сили та підлягає виконанню.

У заяві про скасування судового наказу має бути зазначено:

1) найменування суду, в який подається заява;

2) ім’я (найменування) стягувача та боржника, а також ім’я (найменування) представника боржника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження;

3) наказ, що оспорюється;

4) посилання на обставини, які свідчать про повну або часткову необґрунтованість вимог стягувача;

5) посилання на докази, якими боржник обґрунтовує свої заперечення проти вимог стягувача;

6) перелік документів, що додаються до заяви.

 Заява підписується боржником або його представником і подається з її копією та копіями доданих до неї документів для надання стягувачеві.

У випадку, коли ви дізнались про наявність судового наказу вже від державного виконавця та не були належно повідомлені про його видачу судом, вам необхідно звернутись до суду, що видав судовий наказ із заявою про видачу вам копії цього судового наказу. Після цього із ще однією заявою про поновлення пропущеного строку та скасування судового наказу (до такої заяви додатково слід додати довідку з пошти про відсутність рекомендованої кореспонденції від суду).

Заява про скасування судового наказу розглядається протягом 10 днів з дня постановлення ухвали про прийняття такої заяви до розгляду у відкритому судовому засіданні. Про призначене судове засідання суд повідомляє стягувача і боржника заздалегідь. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце розгляду заяви про скасування судового наказу, не перешкоджає розгляду такої заяви.

За результатами розгляду справи, суд має право:

1) залишити заяву про скасування судового наказу без задоволення;

2) скасувати судовий наказ та роз’яснити, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті у позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред’явлення позову;

3) змінити судовий наказ.

Змінений судовий наказ чи судовий наказ, щодо якого суд прийняв ухвалу про залишення заяви про його скасування без задоволення, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

Виправлення помилок у додатку 5 до податкової декларації з ПДВ

Виправлення помилок, що були допущені у додатку 5 до податкової декларації з ПДВ «Розшифровки податкових зобов’язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів (Д5)» (далі – Розшифровка) та які не вплинули на числові показники декларації, проводиться шляхом подання Уточнюючого розрахунку, до якого додається Розшифровка з відміткою «Уточнюючий».

При цьому у даному випадку до графи 4 Уточнюючого розрахунку переносяться показники декларації, Розшифровка до якої уточнюється, до графи 5 - всі відповідні показники декларації з урахуванням виправлених помилок (відповідають показникам з графи 4), а графа 6 не заповнюється.

Виправлення помилок у записах по контрагентах у Розшифровках проводиться способом коригування.

Для виправлення запису неправильно вказаного індивідуального податкового номеру контрагента (далі – ІПН) (покупця або постачальника) в уточнюючій Розшифровці:

1) повторюється помилковий запис ІПН, при цьому вартісні показники вказуються зі знаком «-» (тобто сторнуються);

2) вказується правильний запис за операціями з контрагентом за звітний (податковий) період, за який виправляються помилки повністю (включаючи вартісні показники);

3) підсумковий рядок «Усього за звітний період» не заповнюється.

При необхідності зменшити/збільшити обсяг постачання та суму ПДВ, задекларованих за операціями з одним контрагентом, та відповідно, збільшити/зменшити їх за операціями з іншим контрагентом, в уточнюючій Розшифровці:

1) відображаються суми уточнення у розрізі контрагентів (зі знаком «+» відображаються не в повній мірі задекларовані суми за операціями з контрагентом, зі знаком «-» – зайво задекларовані суми за операціями з контрагентом);

2) підсумковий рядок «Усього за звітний період» не заповнюється.

При необхідності зменшити обсяг постачання та суму ПДВ в рядку «Інші» в розрізі умовних ІПН та доповнити у зв’язку з цим Розшифровку новим записом для платника податку – покупця в уточнюючій Розшифровці:

1) операції з платником податку - покупцем за звітний період записуються повністю (включаючи вартісні показники);

2) в рядку «Інші» в розрізі умовних ІПН обсяг постачання та сума ПДВ зменшується, сума уточнення зазначається зі знаком «-» (сторнується);

3) підсумковий рядок «Усього за звітний період» не заповнюється.

При необхідності скоригувати обсяг постачання та суму ПДВ в рядку «Інші» в розрізі умовних ІПН та доповнити не в повній мірі відображені (зайво вказані) суми за операціями для платника податку - покупця в уточнюючій Розшифровці:

1) зазначається сума уточнення збільшення або зменшення обсягу постачання та суми ПДВ за операціями з платником податку - покупцем зі знаком «+» або «-»;

2) в рядку «Інші» в розрізі умовних ІПН обсяг постачання та сума ПДВ уточнюється (збільшується або зменшується) зі знаком «+» або «-»;

3) підсумковий рядок «Усього за звітний період» не заповнюється.

Виправлення помилок, допущених у Розшифровках, які потребують уточнень показників у складі декларації з ПДВ за будь-який наступний період, проводиться шляхом подання Уточнюючого розрахунку, до якого додається уточнююча Розшифровка у розрізі контрагентів. При цьому вартісні показники як Розшифровки, так і Уточнюючого розрахунку відображаються на суму уточнення (збільшення або зменшення) з відповідним знаком.