Витребування майна із чужого незаконного володіння

Фабула судового акту: Верховний Суд України в Постанові від 23 листопада 2016 року № 3-1058гс16 зробив правовий висновок щодо витребування майна із незаконного чужого володіння, а саме: чи вибуло воно з волі власника чи іншим шляхом. Верховний Суд України розглядаючи заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду Одеської області від 8 липня 2015 року, постанови Одеського апеляційного господарського суду від 19 листопада 2015 року, постанови Вищого господарського суду України від 11 травня 2016 року у справі № 916/2144/15 за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю «ІВ-ІНВЕСТ ЛТД» про витребування майна зробив наступний правовий висновок: За змістом положень ст.ст. 317, 319 ЦК власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ч. 1 ст. 387 ЦК).

   Тобто витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК, зокрема якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

   Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК, зокрема – чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 2 листопада 2016 року у справі № 6-2161цс16.

Встановила:

   У квітні 2015 року заступник прокурора Одеської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Одеської міської ради з позовом до ТОВ «ІВ-ІНВЕСТ ЛТД» про витребування майна на користь територіальної громади  міста Одеси в особі Одеської міської ради, а саме: нежитлових приміщень першого поверху № 503 загальною площею 222,9 кв. м; нежитлових приміщень другого поверху № 810 загальною площею 222,5 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Велика Арнаутська, 55; нежитлових приміщень першого поверху № 501 загальною площею 131,1 кв. м; нежитлових приміщень антресолі № 502 загальною площею 20,5 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Катеринінська, 22; нежитлових приміщень підвалу № 504  загальною площею 32,7 кв. м, нежитлових приміщень першого поверху № 503 загальною площею 90 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Катеринінська, 25; нежитлових приміщень першого поверху № 501 загальною площею 178,4 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Ланжеронівська, 21; нежитлових приміщень першого поверху № 504 загальною площею 28,3 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Грецька, 40; нежитлових приміщень першого поверху загальною площею 109,2  кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 12 (далі – спірне майно).

   Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірне майно вибуло із власності територіальної громади на підставі договору купівлі-продажу від 12 серпня 2010 року, укладеного між Одеською міською радою і товариством з обмеженою відповідальністю «АРТ» (далі – ТОВ «АРТ»), та у подальшому було відчужено третім особам. Зазначений договір укладено на підставі п. 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об’єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» (далі – рішення № 5649-V). Посилаючись на те, що постановою суду касаційної інстанції у справі № 916/2545/13 визнано недійсними зазначений договір купівлі-продажу спірного майна та п. 13 рішення № 5649-V, на підставі якого цей договір було укладено, заступник прокурора Одеської області просив витребувати у ТОВ «ІВ ІНВЕСТ-ЛТД» на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради спірне майно на підставі ст.ст. 387, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК). Рішенням Господарського суду Одеської області від 08 липня  2015 року в задоволенні позову відмовлено.

   Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 19 листопада 2015 року, залишеною без змін  постановою Вищого господарського суду України від 11 травня 2016 року, рішення Господарського суду Одеської області  скасовано та прийнято нове рішення про відмову в позові. У заяві про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), заступник Генерального прокурора України просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій та прийняти рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року в справі № 916/2129/15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, що розглядається, суд установив, що відповідно до п. 13 рішення № 5649-V представництву по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради доручено:

– укласти договір дарування з метою прийняття у дар об’єкта права приватної власності ТОВ «АРТ» – адміністративної будівлі літ. «А» загальною площею 6 756, 7 кв. м, розташованої за адресою: м. Одеса вул. Верстатобудівна, 12;

– укласти договір купівлі-продажу з метою продажу ТОВ «АРТ» об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси, у тому числі спірного майна.

   12 серпня 2010 року між Одеською міською радою і TOB «АРТ» укладено договір купівлі-продажу об’єктів нерухомого майна, зазначених у рішенні № 5649-V. 12 листопада 2010 року між TOB «АРТ» як продавцем і приватним підприємством «Елас-Комбі» (далі – ПП «Елас-Комбі») як покупцем укладено договори купівлі-продажу: нежитлових приміщень першого поверху № 501 загальною площею 178,4 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Ланжеронівська, 21; нежитлових приміщень антресолі № 502 загальною площею 20,5 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул.. Катеринінська, 22; нежитлових приміщень підвалу № 504 загальною площею 32,7 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Катеринінська, 25; нежитлових приміщень першого поверху № 501 загальною площею 131,1 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Катеринінська, 22; нежитлових приміщень першого поверху № 503 загальною площею 90 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Катеринінська, 25; нежитлових приміщень першого поверху № 504 загальною площею 28,3 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Грецька, 40. 12 листопада 2010 року між ТОВ «АРТ» як продавцем і приватним підприємством фірмою «Стенфорд-Інвест» (далі – ПП фірма «Стенфорд-Інвест») як покупцем укладено договори купівлі-продажу: нежитлових приміщень першого поверху №  503 загальною площею 222,9 кв. м, нежитлових приміщень другого поверху № 810 загальною площею 222,5 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Велика Арнаутська, 55. 18 травня 2011 року між ПП фірмою «Стенфорд-Інвест» як продавцем і ТОВ «ІВ-ІНВЕСТ ЛТД» як покупцем укладено договори купівлі-продажу: нежитлових приміщень першого поверху № 503 загальною площею 222,9 кв. м і нежитлових приміщень другого поверху № 810 загальною площею 222,5 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Велика Арнаутська, 55.

  20 травня 2011 року між ПП «Елас-Комбі» як продавцем і ТОВ «ІВ-ІНВЕСТ ЛТД» як покупцем укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень антресолі № 502 загальною площею 20,5 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Катеринінська, 22. 26 травня 2011 року між ПП «Елас-Комбі» як продавцем і ТОВ «ІВ-ІНВЕСТ ЛТД» як покупцем укладено договори купівлі-продажу: нежитлових приміщень першого поверху № 504 загальною площею 28,3 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Грецька, 40; нежитлових приміщень підвалу № 504 загальною площею 32,7 кв. м, нежитлових приміщень першого поверху № 503 загальною площею 90 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Катеринінська, 25; нежитлових приміщень першого поверху      № 501 загальною площею 131,1 кв. м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Катеринінська, 22. Постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня  2014 року у справі № 916/2545/13 визнано недійсними п. 13 рішення № 5649-V та договір міни, укладений між Одеською міською радою і ТОВ «АРТ» шляхом підписання 12 серпня 2010 року удаваних правочинів – договору дарування та договору купівлі-продажу 23 об’єктів комунальної власності, у тому числі спірного майна. При цьому судом установлено вихід Одеської міської ради за межі наданих їй повноважень.

   Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції  виходив із того, що  товариство з обмеженою відповідальністю «ОПЕРА» (далі – ТОВ «ОПЕРА») є законним власником спірного майна, а не добросовісним набувачем, відчуження  майна є правомірним, прокурор не надав доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції у мотивувальній частині рішення послався на договори купівлі-продажу від 12 листопада 2010 року, укладені між ТОВ «АРТ» і ТОВ «ОПЕРА», проте цих договорів немає у матеріалах справи і вони не стосуються цього спору. Приймаючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив із того, що ТОВ «ІВ-ІНВЕСТ ЛТД» є добросовісним набувачем спірного майна, оскільки права власності набуло за договорами купівлі-продажу. Підстави, передбачені ст. 388 ЦК, для витребування спірного нерухомого майна відсутні, оскільки неправомірність рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсними договорів, укладених на підставі цього рішення, не свідчить про відсутність волі власника (Одеської міської ради), виключно з наявністю якої закон пов’язує можливість такого витребування. З врахуванням відмови у задоволенні позову по суті апеляційна інстанція дійшла висновку про незастосування позовної давності.

   Разом із тим у наданій для порівняння постанові у справі № 916/2129/15 за позовом заступника прокурора до товариства про витребування майна, правовідносини в якій є аналогічні правовідносинам у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції скасував судові рішення попередніх інстанцій та прийняв нове рішення про задоволення позову. Свої висновки суд мотивував тим, що постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року у справі № 916/2545/13 визнано недійсними п. 13 рішення № 5649-V та договір міни, укладений шляхом підписання удаваних правочинів – договорів дарування і купівлі-продажу. Встановлено, що Одеська міська рада, ухвалюючи рішення про відчуження, зокрема спірних об’єктів нерухомості, діяла всупереч положенням законодавства. Такі дії Одеської міської ради не можуть бути оцінені вираженням волі територіальної громади міста Одеси на вибуття майна з його (власника) володіння. Суд не застосував до спірних правовідносин положень про позовну давність. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. За змістом положень ст.ст. 317, 319 ЦК  власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

   Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ч. 1 ст. 387 ЦК).

Тобто витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

 Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК, зокрема якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

 Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

  Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК, зокрема – чи з волі власника вибуло це майно з його володіння. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 2 листопада 2016 року у справі № 6-2161цс16. Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з приписами ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Частиною 5 ст. 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності. Статтею 172 ЦК передбачено, що територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов’язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.

   Таким чином, територіальна громада як власник об’єктів права комунальної власності делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади. Саме такі правові висновки викладено Верховним Судом України у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16, якою відмовлено у задоволенні заяви товариства про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року у справі № 916/2129/15, копію якої заявником надано для порівняння. Ураховуючи викладене, висновок суду, у справі, яка розглядається, про те, що неправомірність рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсними договорів, укладених на підставі цього рішення, не свідчить про відсутність волі власника, є помилковим.  Отже, неправильне застосування норм матеріального права призвело до неправильного вирішення спору у справі, що розглядається. За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема витребування майна із чужого незаконного володіння.

   Перебування у володінні відповідача у справі, що розглядається, всіх об’єктів спірного майна, зазначених у позовній заяві, документально не підтверджено. Проте цієї обставини суд не з’ясовував. Відповідно до вимог ст. 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, в якому необхідно дати висновок про правильність застосування норм матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин відповідно до наданих їм процесуальних повноважень. Зважаючи на викладене, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України.

Постановила: 

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково. Рішення Господарського суду Одеської області від 8 липня 2015 року, постанову Одеського апеляційного господарського суду України від 19 листопада 2015 року, постанову Вищого господарського суду України від 11 травня 2016 року у справі № 916/2144/15 скасувати. Справу передати на новий розгляд до Господарського суду Одеської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ст. 11116 ГПК.

Джерело: http://protokol.com.ua/

Практика ВСУ щодо успадкування земельної ділянки

Фабула судового акту: 

Як не прикро, але ВСУ продовжує своїми постановами підтверджувати припинення права користування земельною ділянкою, яке підтверджене актом на право постійного користування, із смертю особи, ім’я якої зазначене в такому акті.  Іноді це істотні активи і спадкоємці намагаються знайти спосіб їх успадкувати. Проте не вдається, оскільки ВСУ непохитний: право постійного користування діючим законодавством не передбачено. І якщо не відбулось переоформлення права згідно діючого ЗК України при житті користувача, таке право припиняється. Для сільської місцевості та для фермерських господарств такі рішення надзвичайно актуальні та можуть підштовхнути користувачів до дій. Отже, оформлюємо права на землю, як передбачено законом, панове!   

Правова позиція ВСУ: у справі №6-3113цс15: За змістом частини першої статті 14 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право, зокрема продавати або іншим способом відчужувати  земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину. Статтею 23 цього Закону передбачено, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється  відповідно до закону. До складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу (стаття 19 Закону України «Про фермерське господарство»). Згідно із частиною першою статті 20 зазначеного Закону майно фермерського господарства належить йому на праві власності. Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства. Відповідно до статті 191 ЦК України підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Права на земельну ділянку та інші об'єкти нерухомого майна, які входять до складу єдиного майнового комплексу підприємства, підлягають державній реєстрації в органах, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно. За змістом положень статті 182 ЦК України до складу спадщини входить лише те нерухоме майно, право на яке зареєстровано в органах, що  здійснюють державну реєстрацію нерухомого  майна.

   Таким чином, видача свідоцтва про право на спадщину  на майно, яке підлягає державній реєстрації, провадиться після подання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцеві. Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку. Зі змісту частини другої статті 92 ЗК України вбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена. Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

   Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування. Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.

   Згідно із частиною першою статті 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Відповідно до частини другої статті 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини), та частини другої статті 1021 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут). Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

   Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини. Суддя Верховного Суду України  В.М. Сімоненко розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – Каланчацька районна державна адміністрація Херсонської області, про визнання права на спадщину, за заявою ОСОБА_1  про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  23 вересня 2015  року,

Встановила:

У  травні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, посилаючись на неможливість оформити спадщину після смерті чоловіка через відсутність правовстановлюючих документів на майно фермерського господарства як цілісного майнового комплексу. Рішенням Каланчацького районного суду Херсонської області від 4 липня 2014 року позов задоволено: визнано за ОСОБА_1 право на спадщину на Фермерське господарство «Гіацинт» (далі - ФГ «Гіацинт») з усіма правами та обов’язками засновника цього господарства, що належали спадкодавцю та визначених статутом цього господарства; визнано за ОСОБА_1 право спадщини на право постійного користування земельною ділянкою площею S_1, наданої спадкодавцю для ведення фермерського господарства відповідно до державного акта від 12 травня 1997 року. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 22 квітня 2015 року  зазначене рішення районного суду скасовано й в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Херсонської області від 22 квітня       2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить ухвалу суду касаційної інстанції, рішення суду апеляційної інстанції  скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції, з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України  (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 14, частини першої статті 23 Закону України «Про фермерське господарство», частини другої статті 191, частини другої статті 407, статей 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

   На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від     5 грудня 2012 року, 10 липня 2013 року, 28 травня 2014 року, 8 липня і             14 вересня 2015 року, в яких на її думку зазначені норми права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

   За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 січня 1997 року відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію було зареєстровано ФГ «Гіацинт», розташоване у АДРЕСА_1, голова господарства – ОСОБА_4.

   Для ведення селянського (фермерського) господарства останньому на праві постійного користування  було виділено земельну ділянку площею S_2, що підтверджується державним актом НОМЕР_1 від 12 травня 1997 року. Рішенням Каланчацької районної ради Херсонської області від 27 жовтня 2000 року ФГ «Гіацинт» було надано у користування ще S_3 землі.

21 серпня 2012 року ОСОБА_4 помер, спадщину після його смерті прийняла дружина – ОСОБА_1 і отримала свідоцтво про право на спадщину за законом  від 5 березня 2013 року, проте постановою державного нотаріуса від 23 квітня 2014 року відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на ФГ «Гіацинт», створене на земельній ділянці площею S_4, через відсутність правовстановлюючих документів на майно господарства як цілісного комплексу. Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що фермерське господарство є цілісним майновим комплексом відповідно до вимог статті 22 Закону України «Про фермерське господарство», а тому підлягає спадкуванню разом із земельною ділянкою, на якій воно створено, яка також входить до складу спадкових прав.

   Скасовуючи рішення суду та відмовляючи в задоволенні позову про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що законом передбачено лише договірний порядок установлення емфітевзису, проте такого договору між міською радою та головою ФГ «Гіацинт» не існувало, останній за життя не переоформив у встановленому законом порядку надане йому право постійного користування земельною ділянкою або право оренди, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання права спадщини на право постійного користування земельною ділянкою за позивачем. Крім того, суд зазначив, що державний акт на право постійного користування земельною ділянкою надає особі лише право користування земельною ділянкою та роз’яснив позивачці, що вона не позбавлена можливості звернутися до власника цієї земельної ділянки для оформлення своїх прав на користування вказаною земельною ділянкою в порядку, передбаченому статтею 407 ЦК України.

   Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  5 грудня 2012 року та від 10 липня 2013 року, на які посилається позивачка в обґрунтування своєї заяви, не є прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки  суд касаційної інстанції, направив справи на новий розгляд, так як суди попередніх інстанцій не встановили та не з’ясували усіх фактичних обставин справи, зокрема які права і обов’язки на час відкриття спадщини мав спадкодавець, й відповідно які права підлягають успадкуванню спадкодавцями та підстави відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  28 травня 2014 року,    8 липня і 14 вересня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанції про те, що смерть особи-користувача земельної ділянки не є підставою для припинення права користування вказаною земельною ділянкою, а тому таке право користування входить до складу спадщини.

   Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах статей 14, 23 Закону України «Про фермерське господарство» та статей 191, 182, 407, 1218 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

   За змістом частини першої статті 14 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право, зокрема продавати або іншим способом відчужувати  земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Статтею 23 цього Закону передбачено, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється  відповідно до закону.

   До складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу (стаття 19 Закону України «Про фермерське господарство»). Згідно із частиною першою статті 20 зазначеного Закону майно фермерського господарства належить йому на праві власності.                       Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства.

   Відповідно до статті 191 ЦК України підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Права на земельну ділянку та інші об'єкти нерухомого майна, які входять до складу єдиного майнового комплексу підприємства, підлягають державній реєстрації в органах, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно.

За положеннями статті 182 ЦК України до складу спадщини входить лише те нерухоме майно, право на яке зареєстровано в органах, що  здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна. Таким чином, видача свідоцтва про право на спадщину  на майно, яке підлягає державній реєстрації, провадиться після подання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцеві.

   Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку. Зі змісту частини другої статті 92 ЗК України вбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена. Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

   Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування.

Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.

   Згідно із частиною першою статті 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Відповідно до частини другої статті 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини), та частини другої статті 1021 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

   Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут). Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.

   Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі №6-2329цс16. Оскільки суди встановили, що між власником спірних земельних ділянок (орган місцевого самоврядування) та головою ФГ «Гіацинт» не укладались договори, положеннями яких передбачалась можливість передачі в порядку спадкування права користування чужими земельними ділянками для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), та роз’яснили позивачці її права щодо оформлення нею права користування земельною ділянкою, судові рішення ухвалені як судом апеляційної так касаційної інстанцій, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити.

   Разом з тим, ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень не зазначає про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо вирішення судом позовних вимог про визнання за нею в порядку спадкування за законом права власності на цілісний майновий комплекс ФГ «Гіацинт», а тому в цій частині підстави для скасування ухвалених у справі судових рішень, передбачені статтею 355 ЦПК України, також відсутні.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

                                                                     Постановила:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  23 вересня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Джерело: http://protokol.com.ua/ru/

Судова практика розгляду скарг на бездіяльність слідчого чи прокурора свідчить про існування неоднозначності регулювання нормами КПК правового статусу майна, яке було тимчасово вилучене, але яке у визначеному КПК порядку не було арештоване ухвалою слідчого судді або ж було відмовлено слідчому чи прокурору у арешті такого майна. Неоднозначне регулювання цього питання часто призводить до неправильної судової практики, і як наслідок до незаконного обмеження прав осіб на майно у кримінальному провадженні. Так, у третьому абзаці ст. 41 Конституції встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

   До однієї з основних засад кримінального провадження відноситься недоторканність права власності, яка визначена у ст. 16 КПК. Частина перша цієї норми імперативно встановлює, що позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Натомість частина друга цієї статті визначає, що на підставах та в порядку, передбаченому цим Кодексом, допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення.

Отже, згідно ст. 16 КПК України лише судовим рішенням особу може бути позбавлено права власності та лише судовим рішенням обмежується право власності. Без судового рішення згідно ч. 2 ст. 16 КПК можливе обмеження права власності лише шляхом застосування процедури “тимчасового вилучення майна”, яка визначена статтями 167-169 КПК України.

   Що стосується позбавлення права власності на підставі судового рішення, то воно більшою мірою стосується вироків та в окремих випадках, визначених ст. 100 КПК України, на стадії досудового слідства (знищення, передача для технологічної переробки або для реалізації речових доказів за відсутності згоди власника, - ч. 6 ст. 100 КПК). Враховуючи, що обмеження права власності є діями органів державної влади, їх посадових осіб, то таку діяльність пропонуємо розглядати через призму ч. 2, ст. 19 Конституції, згідно якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 168 КПК передбачено, що майно може вилучатися тільки під час затримання особи, огляду чи обшуку. При цьому правовий статус такого майна визначається як “тимчасово вилучене майно”. Обмеження права власності на майно, що було тимчасово вилучене у кримінальному провадженні не може тривати довше ніж зазначено у ч. 5 ст. 171 КПК.

Вказана норма встановлює обов’язок слідчого чи прокурора звернутися до слідчого судді з клопотанням про арешт тимчасово вилученого майна не пізніше наступного робочого дня після його вилучення, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено.

   У разі тимчасового вилучення майна під час обшуку, огляду, здійснюваних на підставі ухвали слідчого судді, передбаченої статтею 235 цього Кодексу, клопотання про арешт такого майна повинно бути подано слідчим, прокурором протягом 48 годин після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, в якої його було вилучено. Логіка вказаних норм КПК свідчить про те, що тимчасово вилучене майно у кримінальному провадженні після спливу строків, визначених у ч. 5 ст. 171 КПК може мати лише один статус - арештованого. А взагалі у кримінальному провадженні майно, яке законом не заборонене в обігу може мати лише один із двох статусів: тимчасово вилучене або арештоване.

   Наголосимо, що право власності обмежується або судовим рішенням, або законом в правовому режимі “тимчасово вилученого майна”, визначеного ст.ст. 167-169 КПК. Виходячи зі змісту ст. 16 КПК про те, що позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, єдиним таким судовим рішенням, передбаченим КПК, яке призначене обмежувати право власності у кримінальному провадженні є ухвала про арешт майна. Право власності у своїй повноті, згідно із Цивільним кодексом є тріумвіратом прав, тобто поєднанням права володіння, користування та розпоряджання. Відповідно, визначення поняття арешту у ч. 1 ст. 170 КПК свідчить про його спрямованість саме на тимчасове обмеження тріумвірату права власності у всій його повноті або ж частково. Цією нормою визначено, що арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном.

   Згідно із положенням ч. 5 ст. 173 КПК в ухвалі про арешт майна має бути прописано, у якій саме частині обмежується право власності: заборона, обмеження розпоряджатися або користуватися майном. Таким чином, у разі відсутності ухвали слідчого судді про арешт майна, воно повинно бути негайно повернуте особі, у якої було вилучене. Що стосується повернення тимчасово вилученого майна, то у ч. 1 ст. 169 КПК прописано наступний порядок, за яким тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено:

1) за постановою прокурора, якщо він визнає таке вилучення майна безпідставним;

2) за ухвалою слідчого судді чи суду, у разі відмови у задоволенні клопотання прокурора про арешт цього майна;

3) у випадках, передбачених частиною п’ятою статті 171, частиною шостою статті 173 цього Кодексу;

4) у разі скасування арешту.

    Після тимчасового вилучення майна, слідчі та прокурори часто не виконують процедуру звернення до слідчого судді з клопотанням про арешт такого майна у строк, встановлений ч. 5 ст. 171 КПК. При цьому, майно теж не повертають особі, у якої воно було вилучене. Наша практика свідчить, що прокурори та слідчі часто помилково вважають, що майно не підлягає подальшому арешту, якщо воно було вилучене згідно ухвали суду про обшук. Також часто слідчі та прокурори неправильно кваліфікують правовий статус майна, яке заборонене законом в обігу, наприклад зброю. Іншим поширеним помилковим судженням органів досудового слідства є думка про те, що в разі пропуску строку на оскарження бездіяльності слідчих та прокурорів щодо неповернення тимчасово вилученого майна, володілець вважається таким, що правомірно обмежений в своєму праві власності.

   Для захисту прав особи від бездіяльності посадових осіб правоохоронних органів, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна у порядку, визначеному ст. 169 КПК існує процедура оскарження такої бездіяльності, передбачена ст. 303 КПК. Однак, згідно із ч. 1 ч. 304 КПК скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора, передбачені частиною першою статті 303 цього Кодексу, можуть бути подані особою протягом десяти днів з моменту прийняття рішення, вчинення дії або бездіяльності. Проте, у п. 3) ч. 2 цієї статті визначено, що скарга повертається, якщо вона подана після закінчення 10-денного строку і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або слідчий суддя за заявою особи не знайде підстав для його поновлення.

   У практиці трапляються випадки, коли слідчі та прокурори не звертаються з клопотанням про арешт тимчасово вилученого майна у визначений КПК строк, а особа у якої, майно було вилучене пропустила десятиденний строк оскарження бездіяльності і слідчим суддею не знайдено підстав для його поновлення. У такому випадку, тимчасово вилучене майно залишається у невизначеному статусі, а особа позбавлена можливості ним володіти, користуватися чи розпоряджатися за відсутності ухвали про арешт, тобто без вмотивованого рішення суду.

   Якщо в цьому випадку керуватися лише положенням ст. 304 КПК, то виходить так, що якщо особа пропустила строк оскарження бездіяльності слідчого чи прокурора, яка полягає у неповерненні майна, яке рішенням суду не було арештоване і при цьому слідчим суддею не поновлено особі строку оскарження, то право власності цієї особи обмежується не вмотивованим рішенням суду, а лише самою бездіяльністю слідчого або прокурора.

Такий порядок обмеження права власності суперечить положенню ч. 1 ст. 16 КПК. Вказана суперечність свідчить про неоднозначне регулювання питання обмеження права власності у кримінальному провадженні. Однак, для подібних ситуацій у КПК існує вирішення, яке прописане у ч. 6 ст. 9 цього Кодексу, положеннями якої визначено принцип законності кримінального провадження. Ця норма встановлює, що у випадках, коли, положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу.

   Тобто, за умови неоднозначного регулювання питань кримінального провадження загальні засади мають вищий пріоритет ніж положення КПК, що визначають процедуру, зокрема, оскарження бездіяльності слідчого чи прокурора. Положення ч. 6 ст. 9 КПК є запобіжником від зловживань, який захищає власника майна від того щоб його право не було обмежене без вмотивованого рішення суду, навіть якщо він пропустив строк оскарження бездіяльності слідчого чи прокурора, які не повертають майно. Адже, пропущення строку оскарження не може мати вищого пріоритету ніж положення ст. 16 КПК про можливість обмеження права власності лише вмотивованим судовим рішенням. Таким чином, слідчий суддя у разі встановлення, що слідчий чи прокурор обмежують право особи у кримінальному провадженні без вмотивованого судового рішення (ухвали про арешт), зобов’язаний виконати свою функцію судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, визначену п. 18) ст. 3 КПК і постановити відповідне судове рішення, яким поновити права особи, порушені бездіяльністю слідчого чи прокурора.

   Більш того, керуватися перш за все загальними засадами слідчого суддю зобов’язує ч. 2 ст. 7 КПК. Згідно з цією нормою, зміст та форма кримінального провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого (in absentia) повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, зазначеним у частині першій цієї статті, з урахуванням особливостей, встановлених законом. Таким чином, рішення слідчого судді про повернення скарги на бездіяльність слідчого чи прокурора, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна у порядку, встановленому ст. 169 КПК, за умови відсутності ухвали про арешт цього майна буде суперечити загальним засадам кримінального провадження, до яких відноситься і верховенство права.

   І не лише принципу недоторканості права власності, але й праву на оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування, яке також є верховним.

Недопустимою є правозастосовча практика деяких суддів (зокрема, ухвала Подільського районного суду м. Києва від 18.10.2016 у справі 758/12649/16-к), внаслідок якої право власності може бути обмежене без рішення суду лише тому, що особа пропустила 10-денний строк оскарження бездіяльності слідчого чи прокурора, які не повертають цій особі вилучене майно. При цьому, пропущення строку оскарження бездіяльності має мати лише правове відношення щодо спору про встановлення факту бездіяльності як такої, але аж ніяк щодо можливості негайного поновлення порушеного права власності. Наприклад для випадків, обмеження свободи людини без судового рішення КПК передбачений додатковий запобіжник, визначений ч. 2 ст. 206 КПК. Так, якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому цим Кодексом порядку, він зобов’язаний постановити ухвалу, якою має зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з’ясування підстав позбавлення свободи. Тобто, ст. 206 КПК визначена окрема процедура здійснення слідчим суддею судового контролю за дотриманням прав та свобод особи, яка без судового рішення позбавлена свободи під час досудового розслідування.

   Можливо аналогічним чином необхідно гарантувати право власності, додатково визначивши в КПК можливість особі звернутися до суду щодо повернення власного майна, яке обмежується без належної правової підстави, незалежно від можливості оскаржити дії чи бездіяльність органів досудового розслідування, які в такий спосіб обмежують право власності. Хоча, вказана проблема може бути виправлена судовою практикою, якщо слідчі судді керуватимуться перш за все загальними засадами кримінального провадження, зокрема, положеннями ст. 16 КПК щодо обмеження права власності.

Автор: Віталій Коломієць

Джерело: Відкритий суд

Позапланові перевірки Держпраці

Державна служба України з питань праці (далі – Держпраці) діє на основі Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою КМУ від 11.02.2015р. № 96. Згідно даного Положення, Держпраці є центральним органом виконавчої влади, який, зокрема, здійснює державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов’язкове державне соціальне страхування.  Відповідно до п.6 даного Положення, Держпраці має право «безперешкодно проводити відповідно до вимог закону без попереднього повідомлення в будь-яку робочу годину доби перевірки виробничих, службових, адміністративних приміщень та об’єктів виробництва фізичних та юридичних осіб, які використовують найману працю та працю фізичних осіб, експлуатують машини, механізми, устаткування підвищеної небезпеки, та у разі виявлення фіксувати факти порушення законодавства, здійснення нагляду та контролю за додержанням якого віднесено до повноважень Держпраці». 

   Процедура проведення Державною службою України з питань праці та її територіальними органами перевірок додержання законодавства з питань праці у межах повноважень визначена в Порядку проведення перевірок посадовими особами Державної інспекції України з питань праці та її територіальних органів, затвердженому Наказом Міністерства соціальної політики України від 02.07.2012 № 390, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 30.07.2012 за № 1291/21603.  Відповідно до п. 2 даного Порядку, право проведення перевірок мають посадові особи Держпраці України та її територіальних органів, які відповідно до своїх посадових обов'язків мають повноваження державного інспектора з питань праці (далі - Інспектор).  Пунктом 3 Порядку № 390 передбачено, що Інспектор може проводити планові та позапланові перевірки. 

 Позапланова перевірка проводиться незалежно від кількості раніше проведених перевірок за наявності підстав, визначених Законом України „Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності”. А саме (ст. 6 даного Закону): 

•  подання суб'єктом господарювання письмової заяви до відповідного органу державного нагляду (контролю) про здійснення заходу державного нагляду (контролю) за його бажанням; 
• виявлення та підтвердження недостовірності даних, заявлених у документах обов'язкової звітності, поданих суб'єктом господарювання; 
• перевірка виконання суб'єктом господарювання приписів, розпоряджень або інших розпорядчих документів щодо усунення порушень вимог законодавства, виданих за результатами проведення планових заходів органом державного нагляду (контролю); 
• обґрунтоване звернення фізичної особи про порушення суб’єктом господарювання її законних прав. Позаплановий захід у цьому разі здійснюється тільки за наявності згоди центрального органу виконавчої влади на його проведення; 
• неподання у встановлений термін суб'єктом господарювання документів обов'язкової звітності без поважних причин, а також письмових пояснень про причини, які перешкоджали поданню таких документів; 
• настання аварії, смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання, що було пов'язано з діяльністю суб'єкта господарювання. 

   Зокрема, позапланові перевірки призначаються за зверненнями фізичних та юридичних осіб про порушення суб'єктами господарювання вимог законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування та здійснюються за наявності згоди Держпраці України на їх проведення.  Тобто, законодавством чітко визначено, що позапланова перевірка територіальним органом Держпраці може бути призначена за наявності двох умов, а саме: звернення фізичних та юридичних осіб і згоди Держпраці України. 

   Відповідно до ст.6 Закону України „Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності”, під час проведення позапланового заходу з'ясовуються лише ті питання, необхідність перевірки яких стала підставою для здійснення цього заходу, з обов'язковим зазначенням цих питань у посвідченні (направленні) на проведення державного нагляду (контролю). 

   Питання про допуск або недопуск перевіряючих до перевірки вирішується перед початком такої перевірки. Для цього необхідно перевірити у перевіряючого наступні документи: 

- Наказ про перевірку (з зазначенням підстави такої перевірки та наявність згоди Держпраці України). Тут також необхідно звернути увагу на дату (дати – період) перевірки; 

- направлення на перевірку; 

- службове посвідчення Інспектора. 

Відповідно до ч.3 ст.6 Закону України „Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності”, суб'єкт господарювання повинен ознайомитися з підставою проведення позапланового заходу з наданням йому копії відповідного документа (Наказу – ред.).  Згідно п.4 Порядку № 390, Інспектор має право на проведення перевірки за наявності у нього службового посвідчення та направлення на перевірку.  Як повинні бути оформлені документи на перевірку встановлено у ст. 7 Закону України „Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності” – див. тут статтю 7. Суб'єкт господарювання має право не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення заходу, якщо вони не пред'явили документів, передбачених цією статтею (а саме ст. 7 даного Закону). 

   Отже, якщо Вам не надані всі передбачені законом документи, або такі документи оформлені з порушенням закону – Ви маєте повне право не допускати перевіряючого до перевірки. Після такого недопуску я б радила направити на адресу територіального органу Держпраці листа, в якому вказати причини недопуску до перевірки. Це допоможе Вам у випадку подальшого оскарження дій Держпраці.  Якщо ж Ви мали законне право не допускати перевіряючого до перевірки (через відсутність законної підстави для перевірки, невірного оформлення Наказу тощо), але все ж допустили його, це позбавляє Вас шансу оскаржити у подальшому даний Наказ, адже, як вважає судова практика, даний Наказ «вичерпав свою дію». 

   У випадку наявності законної підстави для проведення позапланової перевірки, наявності згоди Держпраці України, а також пред’явлення всіх передбачених законом (перелічених вище) документів, суб’єкт господарювання змушений допустити перевіряючого до проведення перевірки.  У разі недопуску перевіряючого до перевірки у такому випадку, передбачена адміністративна відповідальність, а саме ст. 188-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення (невиконання законних вимог посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, щодо усунення порушень законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування або створення перешкод для діяльності цього органу). Санкція статті передбачає штраф у розмірі від 50 до 100 нмдг (850-1700 грн.). 

Часто на практиці зустрічаються випадки, коли навіть за наявності законних підстав для відмови у допуску перевіряючих до перевірки, Інспектор складає протокол про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 188-6 КУпАП та виносить постанову про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу. В даному випадку таку постанову необхідно оскаржувати шляхом подання адміністративного позову до адміністративного суду. 

Джерело: http://www.savchenko-jurblog.com/index.php

Каков порядок направления налогоплательщиками письменных обращений в электронном виде через веб-порталы контролирующих органов, срок их рассмотрения и получения ответа?

Специалистов ГФСУ спросили: каков порядок направления налогоплательщиками письменных обращений в электронном виде через веб-порталы контролирующих органов, срок их рассмотрения и получения ответа? В ответе налоговики напомнили, что согласно ст. 40 Конституции Украины все имеют право направлять индивидуальные или коллективные письменные обращения или лично обращаться в органы государственной власти, органы местного самоуправления и должностным и служебным лицам этих органов, которые обязаны рассмотреть обращение и дать обоснованный ответ в установленный законом срок.

   Оформление и обработка письменных обращений граждан, в том числе и тех, что направлены с использованием сети Интернет, средств электронной связи (электронное обращение), осуществляются в соответствии с требованиями Закона Украины от 2 октября 1996 № 393/96-ВР «Об обращениях граждан» с изменениями и дополнениями (далее - Закон № 393) и Порядка рассмотрения обращений и организации личного приема граждан в Государственной фискальной службе Украины и ее территориальных органах, утвержденного приказом Министерства финансов Украины от 02.03.2015 № 271 (далее - Порядок № 271).

Согласно части шестой ст. 5 Закона № 393 письменное обращение направляется по почте или передается гражданином в соответствующий орган, учреждение лично или через уполномоченное им лицо, полномочия которого оформлены в соответствии с законодательством. Письменное обращение также может быть направлено с использованием сети Интернет, средств электронной связи (электронное обращение).

   В обращении должны быть указаны фамилия, имя, отчество, место жительства гражданина, изложена суть затронутого вопроса, замечания, предложения, заявления или жалобы, просьбы или требования. В электронном обращении также должно быть указана электронная почта, на которую заявителю может быть направлен ответ, или сведения о других средствах связи с ним. Применение электронной цифровой подписи при отправке электронного обращения не требуется (часть седьмая ст. 5 Закона № 393).

Абзацами третьим и четвертым п. 5 раздела II порядка № 271 определено, что электронное обращение, направленное без использования электронной подписи, должно иметь вид скан-копии или фотокопии обращения с подписью заявителя с указанием даты. Информация об электронных почтовых адресах контролирующих органов размещается на веб-портале ГФС и на суб-сайтах территориальных органов ГФС в сети Интернет. Пунктом 1 разд. ІV Порядка № 271 установлено, что сроки рассмотрения обращений граждан исчисляются в календарных днях, начиная со дня регистрации таких обращений. Датой исполнения обращения гражданина является дата регистрации ответа на него. Обращение, оформленное без соблюдения требований ст. 5 Закона № 393, возвращается заявителю с соответствующими разъяснениями не позднее чем через десять дней со дня поступления, за исключением случаев, предусмотренных частью первой ст. 7 Закона № 393 (п. 12 раздела II порядка № 271).

  Если вопросы, затронутые в обращении, не относятся к компетенции органов ГФС, в соответствии со ст. 7 Закона № 393 такое обращение в срок не более пяти дней пересылается по принадлежности соответствующему органу или должностному лицу, о чем сообщается заявителю. В случае если обращение не содержит данных, необходимых для принятия обоснованного решения органом ГФС, оно в тот же срок возвращается гражданину с соответствующими разъяснениями (п. 8 разд. ІV Порядка № 271).

Сообщение о принятии решения о прекращении рассмотрения обращения в соответствии со ст. 8 Закона № 393 отправляется в срок, определенный ст. 20 Закона № 393 (п. 9 Раздел IV Порядка № 271). Согласно ст. 20 Закона № 393 обращения рассматриваются и решаются в срок не более одного месяца со дня их поступления, а те, которые не требуют дополнительного изучения, - безотлагательно, но не позднее пятнадцати дней со дня их получения. Если в месячный срок решить затронутые в обращении вопросы невозможно, руководитель соответствующего органа, предприятия, учреждения, организации или его заместитель устанавливают необходимый срок для его рассмотрения, о чем сообщается лицу, подавшему обращение. При этом общий срок решения вопросов, затронутых в обращении, не может превышать сорока пяти дней.

   Передачи и обработки обращений юридических, самозанятых лиц и т.д. в соответствии с требованиями постановления Кабинета Министров Украины от 30.11.2011 г.. № 1242 «Об утверждении Типовой инструкции по делопроизводству в центральных органах исполнительной власти, Совету министров Автономной Республики Крым, местных органах исполнительной власти» ( далее - постановление № 1242).

В соответствии с пунктом 148 постановления № 1242 доставка документов в учреждение осуществляется, в частности с использованием средств электросвязи. Каналами электросвязи доставляются: телеграммы (телетайпограммы), факсограммы, телефонограммы, электронные документы с применением электронной цифровой подписи и документы в электронной форме без электронной цифровой подписи (в сканированных форме). Согласно пункту 152 постановления № 1242 направленные не по адресу документы возвращаются отправителю без их рассмотрения. В соответствии с пунктами 190, 191, 192 постановления № 1242 срок исполнения документа может устанавливаться в нормативно-правовом акте, распорядительном документе или резолюции руководителя учреждения. Если последний день срока исполнения документа приходится на нерабочий день, последним днем срока исполнения документа считается первый день после нерабочего дня. Сроки могут быть типовыми или индивидуальными. Типовые сроки исполнения документов устанавливаются законодательством. Сроки выполнения основных документов приводятся в приложении 15. Индивидуальные сроки устанавливаются руководством учреждения (структурного подразделения). Документы, в которых не указан срок исполнения, должны быть выполнены не позднее, чем за 30 календарных дней с момента регистрации документа в учреждении, к которому поступил документ.

   Согласно пункту 208 постановления № 1242 днем выполнения, в том числе запросов, обращений считается день регистрации в учреждении выходных документов о выполнении задач.

  Следует отметить, что на официальном веб-портале ГФС обеспечена возможность направления обращений плательщиков с использованием электронной цифровой подписи через электронный сервис «Электронный кабинет плательщика» (обновленная версия) (далее - ЭКП). В главном меню личного кабинета ЭКП в разделе «Переписка с ГФС» осуществляется формирование, подписание и направление обращения путем заполнения соответствующих реквизитов диалогового окна.

Отримання землі учасниками АТО: розвінчання міфів

Незважаючи на численну кількість існуючих пільг та гарантій для учасників АТО, найбільшою популярністю користується право на виділення земельної ділянки у власність. Це й не дивно, враховуючи те, що з усіх варіантів отримання, такої собі, «компенсації» за витрачені час та здоровя під час захисту Батьківщини, цей варіант можна розглядати як найбільш вартісний. Широке розповсюдження інформації про можливість безоплатного отримання земельних ділянок учасником АТО в ЗМІ породило чимало міфів в даній сфері, які ветерани війни приймають за істину. Тому, без розвінчання таких міфів обійтися не можна. Зупинюсь на деяких с них, з якими неодноразово зіштовхувалася в практичній діяльності.

1. Земельну ділянку в Україні можуть отримати лише учасники бойових дій.

Це переконання є найрозповсюдженішим і містить одразу декілька недоліків. Зокрема, право на безоплатне виділення земельних ділянок у власність мають всі громадяни України. Це підтверджується ст. 116 Земельного кодексу України. Ветерани війни ж, відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», мають право на першочергове відведення таких ділянок. Ця пільга полягає в тому, що у випадку претендування на одну і ту ж земельну ділянку декількох осіб, перевага буде надана саме учаснику АТО. Окрім того, така пільга передбачена для всіх категорій ветеранів війни, що включають в себе і учасників бойових дій, і учасників війни, і інвалідів війни. Для реалізації даної пільги, учасник АТО подає разом із заявою про виділення земельної ділянки копію посвідчення, що підтверджує відповідний статус.

2. Земельну ділянку можна отримати лише за місцем реєстрації або фактичного проживання.

Насправді громадяни України можуть отримати земельну ділянку у власність у будь-якому куточку України. Жодних переваг особи, які звертаються із заявою про виділення земельної ділянки у власність за місцем проживання чи реєстрації, не мають. Тому, проживаючи у місті Києві, можна отримати земельну ділянку в мальовничих Карпатах чи десь недалеко від моря – жодним нормативним актом наразі будь-яких обмежень не встановлено.

3. Заяву про виділення земельної ділянки необхідно подати до Держгеокадастру.

Повноваження органів щодо передачі земельних ділянок у власність передбачені ст. 122 Земельного кодексу України. Відповідно до положень зазначеної статті Держгеокадастр може передавати у власність лише земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності. Рішення щодо передачі земельних ділянок у власність в межах населеного пункту приймають сільські, селищні, міські ради, тому звертатися із заявою варто саме до них.

Варто зауважити, що помилковою є думка про те, що всі землі сільськогосподарського призначення перебувають в державній власності, а тому заяву необхідно подавати до Держгеокадастру. В межах населених пунктів землі сільськогосподарського призначення перебувають не в державній, а в комунальній власності, тому правильним суб’єктом звернення є сільська, селищна рада за місцем знаходження ділянки.

4. Ветерани війни можуть першочергово отримати землю будь-якого призначення.

Насправді, Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачає право на першочергове виділення земельних ділянок учасникам АТО лише для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва. В інших випадках ветеран війни має рівні права з іншими особами. При цьому, варто звернути увагу, що відповідно до ст. 36 Земельного кодексу України, земельні ділянки для городництва передаються тільки у користування, тому приватизувати таку ділянку не можливо.

5. Співробітники сільських, селищних, міських рад повинні вказати учаснику АТО на вільну ділянку, яку він зможе безоплатно приватизувати.

Сільські, селищні, міські ради не наділені повноваженнями та можливостями пошуку вільних ділянок для учасників АТО. В ідеалі, вони можуть надати інформацію про загальну кількість вільних земель на території населеного пункту. Особа, яка бажає отримати земельну ділянку у власність, повинна сама її знайти. На жаль, на сьогоднішній день пошук вільної ділянки нагадує гру «морський бій», де особа повинна в сліпу вказати на ділянку, а потім отримати відповідь - зайнята вона чи ні. На практиці, до пошуків необхідно підходити комплексно, використовуючи і Публічну кадастрову карту України, і дані містобудівної документації (за наявності), і Google карту (вид зі супутника, щоб побачити, що реально знаходиться на місці обраної ділянки), а також безпосередньо виїжджати на обране місце. Лише після цього можна сподіватися, що ділянка буде вільною і ви отримаєте бажаний дозвіл на розроблення землевпорядної документації.

6. Учасник АТО має право за життя приватизувати лише одну земельну ділянку.

Чимало учасників АТО вважають, що якщо вони, наприклад, приватизують земельну ділянку сільськогосподарського призначення, то отримати земельну ділянку для індивідуального житлового будівництва вони не зможуть. Насправді це не так. Згідно з ч. 4 ст. 116 Земельного кодексу України передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян провадиться один раз по кожному виду використання. Тобто, одночасно можна отримати у власність і земельну ділянку для будівництва, і для садівництва, і для сільського господарства і т.д. Розмір таких ділянок визначений в ст. 121 Земельного кодексу України. Понад встановлену норму особа може отримати землю на підставі цивільно-правових угод.

7. Виділення земельної ділянки у власність є повністю безкоштовним.

Сама по собі приватизація, як процедура виділення земельної ділянки у власність, є безкоштовною. Разом з тим, вона складається з певних етапів, за які може встановлюватись плата. Так, в разі знаходження вільної ділянки особа подає заяву не про виділення землі, а про надання дозволу на розроблення землевпорядної документації, після отримання якого вона має звернутися до сертифікованих землевпорядників для розроблення проекту землеустрою. Вартість розроблення такого проекту не є фіксованою та встановлюється кожним землевпорядником на власний розсуд. При цьому, учасники АТО від плати за розроблення землевпорядної документації не звільняються.

Після розроблення проекту землеустрою, землевпорядник погоджує його з відповідними органами та віддає учаснику АТО, який в подальшому звертається до кадастрового реєстратора для внесення відомостей до державного кадастру. Лише після цього особа звертається до того ж органу, яким було надано дозвіл на розроблення землевпорядної документації, для затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Фактично, багато ветеранів війни, отримавши таке очікуване рішення про затвердження землевпорядної документації, вважають, що всі етапи приватизації пройдені і земля вже належить їм, проте це, на жаль, не зовсім так. Останній етап є найважливішим, проте про нього дуже часто всі забувають – це внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Найважливішим він є через те, що право власності на земельну ділянку виникає лише з моменту державної реєстрації. Тому особа повинна звернутися до державного реєстратора для внесення відповідних відомостей до державного реєстру. Від плати за державну реєстрацію звільняються учасники бойових дій та інваліди війни, які приймали участь в проведенні АТО.

8. Учасник АТО може отримати земельну ділянку в будь-якому місці для будь-якого призначення.

Деякі учасники АТО щиро дивуються, що не можуть отримати земельну ділянку для садівництва, наприклад, посеред Майдану Незалежності, адже вільне місце ж є. Насправді, земельні ділянки виділяються у власність відповідно до містобудівної документації (плану зонування або детального плану території). Це означає, що якщо, наприклад, певна ділянка відповідно до детального плану території віднесена до земельних ділянок із цільовим призначенням для індивідуального житлового будівництва, отримати її для садівництва чи городництва неможливо. Тому необхідно перед поданням заяви звіритися з існуючим планом задля убезпечення від можливої відмови.

   Наостанок, хочу зауважити, що отримати землю учасникам АТО можливо. Чимало ветеранів війни вже стали власниками заповітних соток. Головне, отримавши відмову органу місцевого самоврядування, не зупинятися. Оскільки, недарма вже багато десятиліть існує прислів’я: «Хто шукає, той завжди знаходить». 

Автор консультації: Болюбаш Світлана

Электронный документ: имеет ли он сегодня доказательную основу?

Понятие «электронный документ» в правовом поле Украины появилось еще в 2003 году с принятием Закона Украины «Об электронных документах и ​​электронном документообороте» и Закона Украины «Об электронной цифровой подписи».

Электронный документ - это документ, информация в котором зафиксирована в виде электронных данных, включая обязательные реквизиты документа (ст. 5 Закона Украины «Об электронных документах и ​​электронном документообороте»).

Законодатель приравнял электронный документ, в котором зафиксирован содержание сделки, в письменной формы договора.

В соответствии с нормами материального права Украины, а именно статье 207 Гражданского кодекса Украины, сделка считается совершенной в письменной форме, если его содержание зафиксировано в одном или нескольких документах (в том числе электронных), которыми обменялись стороны.

Что касается вопроса возможности использования электронного документа в качестве доказательств, следует отметить следующее.

Доказательствами, согласно ст. 57 Гражданского процессуального кодекса Украины, являются любые фактические данные, на основании которых суд устанавливает наличие или отсутствие обстоятельств, обосновывающих требования и возражения сторон, и иных обстоятельств, имеющих значение для разрешения дела. Эти данные устанавливаются, в том числе, на основании письменных доказательств, к которым в полной мере можно отнести электронные документы.

Аналогичное понятие доказательств определены также и в ст. 32 Хозяйственного процессуального кодекса Украины, ст. 84 Уголовно-процессуального кодекса Украины и ст. 69 Кодекса административного судопроизводства Украины.

Можем констатировать, что электронный документ может быть признан судом наравне с другими доказательствами, в том числе письмовими.Однак, для признания электронного документа доказательством, последний еще должен соответствовать предусмотренным Законом требованиям, то есть иметь обязательные реквизиты.

Для идентификации автора электронного документа в соответствии с действующим законодательством может использоваться электронная подпись, хотя до 30 октября 2014 он был обязательным реквизитом электронного документа. В то же время ч. 2 ст. 6 Закона «Об электронных документах и ​​электронном документообороте» предусмотрено, что наложением электронной подписи завершается создание электронного документа.Але, если такая подпись не используется, момент создания электронного документа Законом не определен. Возникает вопрос: можно ли считать документ, если в нем нет подписи лица, полномочного на его создание?

О широкомасштабное применение электронных документов в практике государственных органов говорит также принятие перечня правовых актов Украины, таких как:

· Приказ Министерства юстиции Украины и Министерства финансов Украины от 09.10.2015 г.. №1918 / 5/869 «Об информационном взаимодействии между Единым государственным реестром юридических лиц и физических лиц-предпринимателей и информационными системами Государственной фискальной службы Украины, обмен документами в электронной форме» ;

· Распоряжение Председателя Верховной Рады Украины от 19.05.2015 г.. №698 «О первоочередных мерах по внедрению электронного документооборота в Верховной Раде Украины»;

· Приказ Высшего административного суда Украины от 20.01.2015 г.. № 3 «О реализации проекта по обмену электронными документами между судом и участниками судебного процесса»;

· Решение Национальной комиссии по ценным бумагам и фондовому рынку от 28.08.2014 г.. №1120 «Об утверждении Порядка обмена электронными документами Национальной комиссии по ценным бумагам и фондовому рынку и Центрального депозитария ценных бумаг»;

· Приказ Министерства доходов и сборов от 31.12.2013 г.. № 898 «Об утверждении форматов и Порядка представления документов в электронной форме для проведения электронной проверки»;

· Постановление Кабинета Министров Украинивид 17 июля 2009 № 733 «Об электронной обмен службовимидокументамы в органах исполнительной власти».

И это только небольшая часть того объема правовых актов, регулирующих применение электронного документа.

Еще одной новеллой применения электронного документа было принятие Закона Украины «Об электронной коммерции». Настоящий Закон регулирует правовые отношения в сфере электронной коммерции во время совершения электронных сделок.

Согласно данному Закону стало возможным заключение электронного договора и использования при этом электронной цифровой подписи.

Следовательно, такой электронный договор может быть предметом рассмотрения в суде и соответствующим доказательством, что предоставленный стороной спора.

Следует отметить, что общая судебная практика по вопросам признания электронных документов в качестве доказательств по гражданским и хозяйственным делам, еще не является распространенной, поскольку может существовать ровно настолько, насколько развиваются сами отношения по использованию электронных документов в гражданских и хозяйственных отношениях.

К сожалению, данные отношения развиваются очень медленно. Субъекты гражданских или хозяйственных правоотношений, предпочитают заключению документов на бумажных носителях с проставлением на них подписей и печаток.Це вызвано, в первую очередь, несовершенством законо.

Представительство прокуратурой интересов местных советов: законно ли?

Практика предъявления прокуратурой исков от имени местных советов и поддержания этих исков в суде уже настолько устоялась, что мало кто обращает внимание на законность осуществления прокуратурой такого рода полномочий. Судьи и участники процесса в большинстве своем уже даже не обращают внимания на такие нюансы.

Между тем с законностью таких действий прокуратуры, особенно до вступления в силу 15.07.2015 г. нового Закона "О прокуратуре", не все так однозначно. В данной статье представлены результаты авторского анализа законодательства, ставящие под сомнение наличие у прокуратуры законных оснований для представительства интересов территориальной общины в лице соответствующих местных советов в судах. Как в общем, так и в одной из наиболее распространенных категорий подобного рода дел - об истребовании земельных участков в пользу территориальной общины - в частности.

Проверка Конституцией

В соответствии с положениями ст. 6 Конституции Украины государственная власть в Украине осуществляется путем ее разделения на законодательную, исполнительную и судебную. Органы законодательной, исполнительной и судебной власти осуществляют свои полномочия в установленных Конституцией пределах и в соответствии с законами Украины.

В то же время согласно ст. 7 Конституции Украины в Украине признается и гарантируется местное самоуправление.

В соответствии со ст. 140 Конституции Украины местное самоуправление является правом территориальной общины - жителей села или добровольного объединения в сельскую общину жителей нескольких сел, поселка и города - самостоятельно решать вопросы местного значения в пределах Конституции и законов Украины.

Местное самоуправление осуществляется территориальной общиной в порядке, установленном законом, как непосредственно, так и через органы местного самоуправления: сельские, поселковые, городские советы и их исполнительные органы.

При этом согласно ст. 121 Конституции Украины прокуратура Украины составляет единую систему, на которую возлагается в том числе представительство интересов гражданина и государства в суде в случаях, определенных законом (п. 2).

О праве прокуратуры на представительство интересов территориальных общин в указанной норме Основного закона ничего не сказано, что уже вызывает сомнения в конституционности полномочий прокуроров представлять в суде интересы местных советов.

Проверка кодексами

Согласно ч. 2 ст. 45 Гражданского процессуального кодекса (далее - ГПК) с целью представительства интересов гражданина или государства в суде прокурор в пределах полномочий, определенных законом, обращается в суд с исковым заявлением (заявлением), участвует в рассмотрении дел по его искам, а также может вступить по своей инициативе в дело, производство по которому открыто по иску других лиц, на любой стадии его рассмотрения, подает апелляционную, кассационную жалобу, заявление о пересмотре судебного решения Верховным Судом Украины, о пересмотре судебного решения по вновь открывшимся обстоятельствам.

Прокурор, который обращается в суд в интересах государства, в исковом заявлении (заявлении) самостоятельно определяет, в чем состоит нарушение интересов государства, и обосновывает необходимость их защиты, а также указывает орган, уполномоченный государством осуществлять соответствующие функции в спорных правоотношениях. В случае отсутствия такого органа или отсутствии у него полномочий по обращению в суд прокурор отмечает это в исковом заявлении и в таком случае прокурор приобретает статус истца.

Аналогичные положения содержатся в ч. 3 ст. 2 Хозяйственного процессуального кодекса Украины (ХПК): "Прокурор, который обращается в хозяйственный суд в интересах государства, в исковом заявлении самостоятельно определяет, в чем состоит нарушение интересов государства, и обосновывает необходимость их защиты, а также указывает орган, уполномоченный государством осуществлять соответствующие функции в спорных отношениях. В случае отсутствия такого органа или отсутствия у него полномочий по обращению в арбитражный суд прокурор отмечает это в исковом заявлении. Прокурор, обращаясь в хозяйственный суд в интересах государства, должен обосновать наличие оснований для осуществления представительства интересов государства в суде, предусмотренных частью третьей статьи 25 Закона Украины "О прокуратуре". Невыполнение прокурором требований о предоставлении хозяйственному суду обоснования наличия оснований для осуществления представительства интересов государства в суде влечет возврат поданного им искового заявления в порядке, установленном статьей 63 настоящего Кодекса".

Определение понятия "орган, уполномоченный государством осуществлять соответствующие полномочия" дано в Решении Конституционного Суда Украины от 08.04.99 г. № 1-1/99. Согласно этому Решению под таким органом следует понимать орган государственной власти или орган местного самоуправления, которому законом предоставлены полномочия органа исполнительной власти.

Проверка Законом "О местном самоуправлении"

И тут начинается самое интересное. Учитывая требования Закона Украины "О местном самоуправлении в Украине", местные советы как органы местного самоуправления не наделены никакими делегированными полномочиями органов исполнительной власти. Согласно ч. 2 ст. 11 Закона Украины "О местном самоуправлении в Украине" делегированными полномочиями могут наделяться только исполнительные органы местных советов.

Подтверждением тому являются положения главы 2 раздела II Закона Украины "О местном самоуправлении в Украине", в которых определяются полномочия исполнительных органов сельских, поселковых, городских советов. Эти полномочия, в соответствии со статьями указанной главы, разделены на собственные полномочия исполнительных органов советов и на делегированные полномочия.

Вместе с тем по отношению к полномочиям местных советов разделение полномочий на собственные и делегированные отсутствует, и это дает основания утверждать, что местные советы не наделены делегированными полномочиями органов исполнительной власти.

А раз так, то исходя из вышеуказанного Решения КСУ от 08.04.99 г. № 1-1/99, органы прокуратуры не имеют полномочий на представительство интересов органов местного самоуправления.

Особенно, если речь идет о вопросах, касающихся исключительных полномочий таких советов и о правах территориальной общины, которую они представляют. В частности, это касается вопросов истребования земельных участков, незаконно выбывших из владения территориальной общины.

Так, в соответствии с ч. 2 ст. 83 Земельного кодекса Украины в коммунальной собственности находятся, среди прочего, все земли в пределах населенных пунктов, кроме земельных участков частной и государственной собственности.

При этом в соответствии с положениями ст. 26 Закона Украины "О местном самоуправлении в Украине" к исключительной компетенции сельских, поселковых, городских советов относится и вопрос о принятии решений об отчуждении согласно закону коммунального имущества, об отнесении к объектам коммунальной собственности имущества, отчужденного в процессе приватизации, договор купли-продажи которого в установленном порядке расторгнут или признан недействительным (п. 30), и принятие решений о передаче другим органам отдельных полномочий по управлению имуществом, принадлежащим к коммунальной собственности соответствующей территориальной общины, определение границ этих полномочий и условий их осуществления.

Более того, согласно ст. 29 Закона Украины "О местном самоуправлении в Украине" к ведению исполнительных органов сельских, поселковых, городских советов относятся собственные (самоуправляющиеся) полномочия, в частности управление в пределах, определенных советом, имуществом, находящимся в коммунальной собственности соответствующих территориальных общин.

Соответственно, даже исполнительные органы местных советов могут осуществлять полномочия по управлению имуществом, находящимся в коммунальной собственности, только в пределах, определенных местным советом.

Таким образом, исходя из вышеуказанных норм, без соответствующего делегирования полномочий со стороны местного совета органы прокуратуры не имеют полномочий на предъявление от имени территориальной общины в лице соответствующего местного совета исков об истребовании имущества из чужого незаконного владения.

Проверка Законом "О прокуратуре"

Отсутствовали специальные указания на право прокуратуры подавать иски от имени местных советов и в Законе "О прокуратуре" от 1991 года, действовавшем до июля 2015 года.

В ст. 20 и ст. 36-1 этого документа было предусмотрено право прокурора на представительство в суде интересов гражданина и государства. Основанием для представительства в суде интересов государства, согласно ч. 3 ст. 36-1, было наличие нарушений или угрозы нарушений интересов государства. При этом прокурор должен был определить, в чем состоит нарушение или угроза нарушения интересов государства, и обосновать необходимость их защиты.

И только в новом Законе "О прокуратуре" появились нормы, дающие определенные основания прокурору для представительства в суде интересов органов местного самоуправления, коими являются и местные советы.

Согласно ч. 3 ст. 23 нового Закона "О прокуратуре" прокурор осуществляет представительство в суде законных интересов государства в случае нарушения или угрозы нарушения интересов государства, если защиту этих интересов не осуществляет или ненадлежащим образом осуществляет орган государственной власти, орган местного самоуправления или иной субъект властных полномочий, к компетенции которого отнесены соответствующие полномочия, а также в случае отсутствия такого органа.

То есть, исходя из указанной нормы, органы местного самоуправления также должны защищать интересы государства, а если они этого не делают, то за них это может сделать прокуратура.

Органами местного самоуправления являются не только местные советы, но и их исполкомы. Последним, с учетом положений Закона "О местном самоуправлении", могут делегироваться полномочия органов исполнительной власти и в таком случае они действительно могут подпадать под определение органа, уполномоченного осуществлять соответствующие полномочия государства. Это отражено еще в вышеуказанном Решении КСУ от 08.04.99 г. № 1-1/99. Тем не менее, как было отмечено выше, местные советы делегированных полномочий, как правило, не имеют.

Проверка интересом

Также основанием для представительства прокурором интересов государства должно быть наличие нарушений или угрозы нарушений этих самых интересов.

Как отметил Конституционный Суд Украины в Решении № 18-рп/2004 от 1 декабря 2004, понятие "охраняемый законом интерес", употребляемое в части первой статьи 4 Гражданского процессуального кодекса Украины и других законах Украины в логически-смысловой связи с понятием "права", надо понимать как стремление к пользованию конкретным материальным и/или нематериальным благом, как обусловленное общим содержанием объективного и прямо не опосредованного в субъективном праве простое легитимное разрешение, которое является самостоятельным объектом судебной защиты и других средств правовой охраны с целью удовлетворения индивидуальных и коллективных потребностей, не противоречащих Конституции и законам Украины, общественным интересам, справедливости, добросовестности, разумности и другим общеправовым принципам.

В большинстве случае представительства прокуратурой местных советов интерес государства как таковой отсутствует, поскольку в результате удовлетворения иска оно не получает никакого конкретного материального или нематериального блага. К примеру, в результате удовлетворения иска об истребовании имущества, незаконно выбывшего из владения территориальной общины, это самое имущество, которое и является конкретным материальным благом, возвращается в собственность территориальной общины, а не государства.

Следовательно, представляя в судах местные советы и подавая иски от их имени, прокуроры осуществляют защиту интересов территориальной общины, а не государства.

Таким образом, результаты анализа действующего законодательства дают основания считать, что прокуратура не имела и не имеет законных полномочий на подачу исков и представительство в суде интересов территориальных общин в лице соответствующих местных советов.