Суб’єкти спеціального режиму оподаткування ПДВ тепер платники цього податку на загальних підставах

   

12.05.2017 набрав чинності наказ Міністерства фінансів України від 17.03.2017  № 368 «Про затвердження Змін до Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість» (далі – Наказ № 368), , який вніс зміни до наказу Міністерства фінансів України від 14.11.2014 № 1130 «Про затвердження Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість» (далі – Наказ № 1130).

Зміни, передбачені Наказом № 368, привели у відповідність норми Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість (далі – Положення) та п.п. 4 п. 2 розділу XIX Податкового кодексу України, згідно з яким з 01.01.2017 року втратила чинність ст. 209 Кодексу, що визначала спеціальний режим оподаткування діяльності у сфері сільського та лісового господарства, а також рибальства.

Зокрема, Наказом № 368 встановлено, що сільськогосподарські підприємства, які станом на 1 січня 2017 року зареєстровані як суб’єкти спеціального режиму оподаткування ПДВ, вважаються платниками цього податку на загальних підставах, починаючи з 1 січня 2017 року, і стосовно таких сільськогосподарських підприємств:

з 1 січня 2017 року втрачають чинність витяги з реєстру ПДВ, що були видані контролюючими органами до 01 січня 2017 року;

контролюючі органи, в яких такі сільськогосподарські підприємства перебувають на обліку, приймають рішення та вносять до реєстру платників ПДВ записи про зняття підприємств з реєстрації як суб’єктів спеціального режиму оподаткування з одночасною реєстрацією платниками податку на загальних підставах.

Джерело: Інформаціно-довідковий департамент ДФС України  http://zir.sfs.gov.ua/main

При встановленні порядку користування земельною ділянкою, яка перебуває у спільній частковій власності, суд на підставі будівельно-технічної експертизи забезпечує кожному із співвласників вільне користування належним йому майном (ВСУ, № 6-841цс16, 15.05.2017)

Як правило для поділу присадибної ділянки або визначення порядку її користування суд призначає у справі будівельно-технічну експертизу і на підставі її пропозицій ухвалює рішення. На практиці може бути декілька варіантів порядку користування з/д і суду треба обрати один з них. Обираючи з наданих експертом та сторонами варіантів суд обов’язково повинен врахувати розмір часток у з/д кожного із співвласників. Водночас суд також повинен забезпечити вільне користування кожному із співвласників майном, яке знаходиться на з/д і належить йому на праві власності. Наприклад, власнику гаражу повинен бути забезпечений доступ до нього, або до входу в частину будинка одного із співвласників повинен бути забезпечений під’їзд.

У рішеннях судів, які скасував ВСУ таких прав одного із співвласників дотримано не було. Хоча суд і обрав один із варіантів запропонованих експертом, цей варіант не забезпечував право співвласника на користування належним йому гаражем, який згідно технічного паспорту забудови розташований на спільній з/д. ВСУ підкреслив, що відповідно до ч. 5, ст. 319 ЦК України наявне в однієї особи право не може порушувати право іншої особи. Цікаво, що сам гараж збудований не був, де-факто наявним був лише фундамент, проте технічний паспорт забудови все ж таки переконав ВСУ у порушенні права.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі №6-841цс16:

При застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).

Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п’ята статті 319 ЦК України).

Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою,  погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

Суддя Верховного Суду України                                                        В.М. Сімоненко

---

Перший вирок в Україні за ст. 436-1 КК України – «виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів »

Мабуть ніхто і не сподівався, що таке може бути. Усі вважали, що в КК України внесли ще одну «неробочу»  статтю, про яку багато будуть говорити на ток –шоу політики, але яка реально застосовуватися не буде.  Проте, маємо перший вирок засудження молодої людини. 

Галицьким районним судом м. Львова у справа № 461/2949/17 від 4 травня 2017 р. чоловіка було визнано винним у вчинені злочину, передбаченого ч. 1 ст. 436-1 КК України, та призначено покарання у виді 2 років 6 місяців обмеження волі без конфіскації майна. На підставі ст. 75 КК України засудженого звільнено від відбування покарання з випробуванням та призначено іспитовий строк тривалістю 1 рік.

Що це? Початок цензури, диктатури, націоналізму у його поганому розумінні?

Стаття 436-1 КК України  - «виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів» відноситься до злочинів середньої тяжкості, хоча і передбачає у деяких випадках позбавлення волі на 10 років та конфіскацію майна.

У даному провадженні між обвинуваченим та прокурором укладено угоду про визнання винуватості і, на щастя, позбавленням волі справа не завершилась. Обвинувачений не став боротись за виправдувальний вирок, свою вину визнав беззастережно, угоду затверджено судом. А вина його полягала в тому, що через соцмережу «Facebook» умисно пропагував комуністичну ідеологію із використанням символіки комуністичного режиму.

До речі більш конкретної інформації у вироку і не зазначається. Надалі поки що невідомо, яким чином піде судова практика у цьому питанні. Зокрема, як будуть співвідноситься конституційне право людини на свободу слова та кримінальне переслідування за ст. 436-1 КК України. І що, насамкінець, скаже ЕСПЛ та Рада Європи.   

Питання як у суді доводиться протиправна чи злочинна діяльність особи через анонімний акаунт соціальної мережі чи поштового сервісу також залишається відкритим. Звісно, якщо людина  сама в цьому не зізнається. Проте, злочинність контенту, що поширюється, підтверджується лінгвістичною експертизою.

Джерело: Юридичний інтернет-ресурс «Протокол»  http://protokol.com.ua

Цікаві факти з історії податків

1. Найбільш відповідальною нацією з питань оподаткування вважаються шведи. Облік податків у Швеції ведеться з XV століття. І всі ці відомості про платників податків з того періоду перебувають у відкритому доступі.

2. Шведська податкова служба ретельно стежить за прибутковістю своїх громадян. Ще з самого народження кожному шведу присвоюється свій унікальний податковий паспорт. В будь-якій податковій інспекції країни можна набрати такий код і подивитися виплати від доходів кожного громадянина за кожен рік його життя, незалежно від його статусу та положення в суспільстві.

3. Прийнято вважати, що знамените висловлювання : «Москва сльозам не вірить» з’явилось в період зростання впливу Московського князівства, коли з інших населених пунктів стягувалась велика данина. Населення почало відправляти до Москви своїх представників зі сльозами та скаргами на високі податки. Московський князь жорстоко карав таких скаржників для залякування інших підданих.

4. В останні роки італійські медики відзначають, що загальна кількість стресів, нервових зривів і серцевих нападів на Апеннінському півострові зростає в один і той же час — при наближенні 18 червня. Для багатьох італійців така дата стала фатальною, так як саме цей день є крайнім терміном подачі податкової декларації про доходи, також відомої як «форма 740».

5. Італійська фінансова поліція є однією з найбільш непохитних у світі. Сувора фінансова гвардія навіть позбавила італійського ордена всесвітньо відому кіноактрису Софі Лорен, так як у зірки були проблеми з законом щодо податкової заборгованості.

6. Жителі США далеко не завжди були зразковими громадянами і відповідальними платниками податків. Так, в перші роки державотворення ніхто з податкових інспекторів того часу не вмирав своєю смертю, тому що американцям дуже не подобалося віддавати кровно зароблені кошти. А велика кількість зброї практично в кожному будинку ускладнювала роботу податківців.

7. У 1913 році все податкове законодавство США складалося всього лише з 200 невеликих сторінок. Зараз же один лише податковий кодекс містить в собі понад 1200 аркушів, а все податкове законодавство становить 17 000 сторінок, розподілених на 260 тематичних томів.

8. Найбільш високі податки в світі платили жителі Фінляндії — 36,2% від доходу людини (в період з 1995 по 1997 рік). Сьогодні найбільш високі податки стягуються в Швеції (32-33% від зарплати громадянина), Данії (32%), Нідерландах (31,5%), Італії і Франції (20-22%), Великобританії (21%), Австрії (20,5 %), Бельгії (20 %), Німеччини (19-20%) та Іспанії (13-14 %).

9. У Єгипті додатковим податком обкладаються танцівниці живота, які всі разом щорічно сплачують державі податок у розмірі близько 900 мільйонів єгипетських фунтів (260 млн. дол. США). Причому це робить танець живота п’ятим за своєю значимістю джерелом поповнення державної скарбниці, який лише трохи поступається доходу від Суецького каналу, туризму, експорту нафти і виробництва бавовни.

10. Один з найбільш відомих гангстерів і злодіїв всіх часів і народів на ім’я Аль Капоне разом зі своїм злочинним угрупованням убив більше 912 осіб. Також бандит займався сутенерством, контрабандою і розповсюдженням наркотиків, але не дивлячись на всі свої злодіяння, постійно виходив «сухим з ​​води». В результаті поліція змогла залучити гангстера до суду лише за несплату податків і надовго ув’язнила Аль Капоне.

11. Податками обтяжувався канцлер Німеччини Адольф Гітлер. Як відомо, більшу частину його доходів становив продаж знаменитої книги «Моя боротьба» (Mein Kampf). Канцлер був змушений регулярно віддавати вагому частину від своїх заробітків, як і всі добропорядні німці. Звичайно, Гітлеру це не подобалося, і він доручив чиновникам знайти причину, по який би він міг бути звільнений від обтяжливих виплат. І привід знайшовся — Гітлера порівняли з Юлієм Цезарем, на якого закон про сплату податків не поширювався в принципі.

12. Заповітна мрія всіх податкових служб світу - обкласти людей вічним податком, була здійснена у Великій Британії в XIV столітті. Так, кожен добропорядний англієць був зобов’язаний виплачувати солідний податок лише за те, що він живе. Правда, від несплати були великодушно звільнені ті, хто вже помер. Але рай для податківців протримався недовго і закінчився грандіозним бунтом, який відомий в англійській історії як Peasants ‘Revolt.

ДТП. Що робити, якщо страхового відшкодування недостатньо або цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди в ДТП не застрахована?

Хоча метою обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є відшкодування шкоди заподіяної внаслідок ДТП, трапляються випадки коли виплаченої суми недостатньо для відновлення транспортного засобу в повному обсязі.

Здебільшого дане викликано тим, що страхове відшкодування на проведення відновлювального ремонту здійснюється з урахуванням коефіцієнту фізичного зносу. Наприклад, якщо транспортний засіб 2005 року випуску, то потерпіла особа отримує приблизно 60% від фактично вартості відновлювального ремонту. Також, є випадки коли розмір шкоди перевищує встановлений ліміт відповідальності або страхове відшкодування зменшено на суму франшизи.

Чомусь, серед більшості автолюбителів склалася така думка, що одержавши страхове відшкодування автоматично припиняється зобов’язання винуватця ДТП на відшкодування шкоди, а єдиним виходом з даної ситуації є пред’явлення позовних вимог до страхової. Проте, існують інші варіанти відшкодування завданих витрат в результаті ДТП.

Відповідно до ст. 1194 ЦК України потерпіла особа, у разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування завданої їй шкоди, має право вимагати від заподіювача шкоди сплатити різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою.

Аналіз норм ЦК України дає підстави дійти висновку, що потерпілий вільно, на власний розсуд має право обрати спосіб здійснення свого права такими шляхами:

– звернення з вимогами виключно до особи, яка завдала шкоди;

– звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільну відповідальність;

– звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності обставин коли грошових коштів недостатньо для відшкодування шкоди в повному обсязі.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України викладеного в постанові від 20.01.2016 року у справі №6-2808цс15: «право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована».

Якими доказами підтвердити недостатність страхової виплати?

В тому випадку, коли за результатом проведеного ремонту встановлено, що страхової виплати недостатньо, для належного захисту своїх прав та визначення розміру матеріальної шкоди, рекомендуємо здійснити наступні дії:

По-перше, необхідно отримати від страхової компанії висновок експерта. Даний висновок необхідний для того, щоб суд міг належним чином встановити, які саме пошкодження завдано транспортному засобу та те, що витрати, які понесла потерпіла особа дійсно стосуються завданої шкоди під час ДТП.

По-друге, у разі проведення ремонтних робіт в обов’язковому порядку потрібно зберігати всі чеки та акти виконаних робіт, які підтверджують фактично понесені витрати на проведення відновлювального ремонту транспортного засобу.

В розумінні ст.ст. 22 та 1194 ЦК України, дані докази в повній мірі підтверджують розмір витрат, яких потерпіла особа зробила для відновлення свого порушення права та те, що страхового відшкодування не достатньо.

Також, трапляються випадки коли цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди не застрахована.

Що робити, якщо цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди в ДТП не застрахована?

Як вже зазначалось, право потерпілого на звернення до суду є абсолютним і у такому разі можна звернутися до суду з вимогою про відшкодування шкоди в повному обсязі з винуватця ДТП. Але такий порядок відшкодування шкоди досить складний та ухвалення рішення на користь потерпілого не завжди є гарантією його виконання винуватцем ДТП.

В такому випадку більш простим та реальним порядком отримання грошових коштів є звернення до Моторного (транспортного) страхового бюро України. Відповідно до Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» дана організація, відшкодовує шкоду потерпілому, у разі заподіяння шкоди особою, яка не застрахувала свою цивільно-правову відповідальність.

Процедура відшкодування шкоди Моторним (транспортним) страховим бюро України зазначена у Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та не відрізняється від відшкодування шкоди звичайною страховою компанією.

Джерело: Юридичний інтернет- ресурс «Протокол» http://protokol.com.ua

Питання послуг страхування у практиці ВАСУ

У нещодавно розглянутих справах, що стосувалися сфери страхування, ВАСУ звернувся до аналізу нюансів віднесення страхових платежів до здійснених платником податків витрат, а сум страхового відшкодування – до доходів.

Так, 21.02.2017 ВАСУ постановив ухвалу у справі № 820/11841/15, що стосувалася витрат платника податків на оплату послуг страхової компанії. За матеріалами справи суб’єкт господарювання скористався послугами страхової компанії щодо добровільного страхування фінансових ризиків. У процесі проведення перевірки податковий орган виявив, що за охоплений нею період на підприємстві не трапилося жодного страхового випадку. Це дало податківцям підстави утвердитися у думці, що у діяльності платника податків відсутні ризики, а відтак, потреби у послугах страхової компанії немає. Податковий орган підсумував, що зв'язок між проведеними операціями зі страхування та фінансово-господарською діяльністю підприємства не простежується, а отже, платник податків неправомірно відніс суму страхових платежів до здійснених ним витрат.

Вирішуючи цю справу, ВАСУ виходив із класичного розуміння послуги як такої, що споживається у процесі її надання, та правової природи договору страхування.

Суд касаційної інстанції підкреслив, що страхові платежі фактично не мають безпосереднього зв’язку із настанням страхового випадку (хоча їх розмір і обумовлений оцінкою ризику), зазначивши, що «…факт надання послуги страхування не пов'язаний безпосередньо з настанням страхового випадку. Визначення страхування як форми захисту осіб від настання певних подій, обумовлених договором страхування, не включає такої ознаки, як обов'язкове і неминуче настання відповідної події. З моменту вступу в силу договору страхування (сплати страхової премії) і впродовж усього строку дії договору послуга страхування є зробленою (наданою), адже упродовж цього строку застрахований інтерес страхувальника є захищеним».

Таким чином, розгляд справи було підсумовано позицією, згідно з якою витрати на страхування – це «оплата» не страхового випадку, а радше перманентного почуття безпеки страхувальника, а тому висновок контролюючого органу щодо відсутності зв'язку між страхуванням та господарською діяльністю підприємства є помилковим.

Міркування ВАСУ щодо віднесення отриманих сум страхового відшкодування до доходів платника податків були наведені в ухвалі від 15.03.2017 у справі №2а/2570/3582/11, що стосувалася страхування банківських ризиків. Із обставин справи відомо, що банком були укладені договори страхування фінансових ризиків непогашення кредитів. Страхові платежі по застрахованим кредитам були сплачені та віднесені банком до складу валових витрат. Кредити не були повернуті позичальниками, що стало приводом для виплати фінансовій установі страхового відшкодування. Провівши перевірку, податковий орган дійшов висновку, що суми отриманого страхового відшкодування банк зобов’язаний був віднести до своїх валових доходів. Інтерес тривалої судової тяганини по цій справі полягає у тому, що судді першої та апеляційної інстанцій покладали в основу своєї позиції аргумент про те, що банком не страхувалися збитки, а страхове відшкодування здійснювалось у розмірі, що дорівнює сумі непогашення кредиту. У судових рішеннях наголошувалося, що «в договорах не зазначено про страхування банком будь-яких збитків… відсутнє саме поняття застраховані збитки», а отже, на думку судів, підстав для віднесення банком отриманих сум відшкодування до доходів не було.

Розглядаючи справу, ВАСУ вказав, що «визначальною умовою страхового відшкодування є наявність понесених збитків, що були застраховані», фактично визнаючи, що банк поніс збитки у сумі неповернених кредитів, що і становило порушення його майнового інтересу.

Джерело: Юридична Газета online http://yur-gazeta.com

Відповідальність за незаконне зберігання та носіння зброї в Україні

Незаконне поводженні зі зброєю в Україні тягне за собою кримінальну відповідальність. Злочини даної категорії є достатньо поширеними: кримінальні правопорушення проти громадської безпеки, до яких відносяться зазначені протиправні дії, згідно зі статистикою є одними з найчисельніших злочинів, за які громадяни засуджуються українськими судами.

За яку вогнепальну зброю передбачена кримінальна відповідальність?

Кримінальна відповідальність наступає за ч. 1 ст. 263, ст. 263-1 КК (Кримінального кодексу України) за незаконний обіг таких предметів:

1) вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської)

Усі види бойової, нарізної мисливської, спортивної зброї, для проведення пострілу з якої використовується сила тиску газів, що утворюється при згоранні вибухової речовини (пороху і т.п.).

Згідно з Постановою Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи  радіоактивними матеріалами» №3 від 26.04.2002  пневматична зброя, газові, стартові, сигнальні, будівельні пістолети чи револьвери, пристрої вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії (так звані «травматичні» пістолети чи револьвери), ракетниці, а також інші імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби, що не містять у собі вибухових речовин і сумішей, не можуть бути віднесені до вогнепальної зброї у розумінні статті 263 КК України.

2) бойові припаси (боєприпаси):

Патрони до нарізної вогнепальної зброї різних калібрів, артилерійські снаряди, міни, гранати, бомби, бойові частини ракет і торпед та інші вироби в зібраному вигляді, споряджені вибуховою речовиною і призначені для стрільби з вогнепальної зброї чи для вчинення вибуху.

Згідно з вищезазначеною Постановою Пленуму ВСУ патрони та набої до гладкоствольної мисливської зброї, а також патрони, споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, не є боєприпасами в розумінні статті 263 КК.

3) вибухові речовини

Тротил, динаміт, порох, нітрогліцерин та інші хімічні речовини чи їх сполуки або суміші, здатні вибухнути без доступу кисню.

4) вибухові пристрої

Вироби одноразового застосування, спеціально підготовлені і за певних обставин спроможні за допомогою використання хімічної, теплової, електричної енергії або фізичного впливу спричинити смерть, тілесні ушкодження чи істотну матеріальну шкоду.

За яку холодну зброю передбачена кримінальна відповідальність?

Кримінальна відповідальність наступає по ч.2 ст.263 КК за незаконний обіг таких предметів:

1) кинджали;

2) фінські ножі;

3) кастети;

4) інша холодна зброя (пристрої та предмети, конструктивно призначені для ураження живої чи іншої цілі за допомогою м'язової сили людини чи механічного пристрою; предмети, які справляють колючий, колючо-ріжучий, рубаючий, роздроблюючий або ударний ефект. Наприклад, багнет, шабля, меч, спис, стилет, ніж, лук, арбалет, нунчаку, булава, бойова сокира тощо).

Важливим моментом є те, що кримінальна відповідальність може наступати лише тоді, коли вилучені зброя, бойові припаси, вибухові речовини чи вибухові пристрої є придатними до використання за цільовим призначенням.

Питання чи є зазначені вище предмети виготовленими промисловим, серійним способом, або є саморобними чи переробленим, не впливає на факт наявності складу злочину.

Необхідно мати на увазі, що визначення факту того, що певний предмет є вогнепальною чи холодною зброєю, бойовим припасом, вибуховою речовиною чи вибуховим пристроєм в конкретних випадках здійснюється на підставі висновку експерта. Під час кримінального провадження для вирішення цього питання має бути обов’язково призначена та проведена криміналістична експертиза.

Яке покарання за зберігання, носіння вогнепальної чи холодної зброї?

На сьогоднішній день за здійснення дій, пов’язаних з незаконним поводженням зі зброєю, передбачена дуже сувора відповідальність (в липні 2012 року вона була суттєво посилена).

Так, за незаконне поводження з вогнепальною зброєю, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв (ч.1 ст.263 КК) передбачене покарання від 3 до 7 років позбавлення волі. Для порівняння покарання у виді 7 років позбавлення волі може бути призначене навіть за такий тяжкий злочин, як (для прикладу) вбивство.

Виготовлення, переробка чи ремонт вогнепальної зброї, фальсифікація, незаконне видалення чи зміна маркування, або незаконне виготовлення бойових припасів, вибухових речовин чи вибухових пристроїв (ст.263-1 КК) карається позбавленням волі від 3 і аж до 12 років (в залежності від наявності певних кваліфікуючих ознак: вчинення дій повторно, за попередньою змовою групою осіб чи організованою групою).

За незаконне поводження з холодною зброєю (ч.2 ст. 263 КК) найбільш м’яким покаранням є штраф у розмірі до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 510 до 850 гривень), а найбільш суворим – позбавлення волі на строк 3 роки.

Джерело: Юридичний інтернет-ресурс «Протокол» http://protokol.com.ua

Налоговый дайджест: новая судебная практика

Налогоплательщик самостоятельно определяет, какое имущество передавать в налоговый залог.

Определение Высшего административного суда Украины от 30.01.2017г. в деле №826/5581/16 (К/800/23011/16).

Налогоплательщику как собственнику предоставляется приоритетное право определять, какое именно его имущество может быть передано в налоговый залог. К такому заключению пришел Высший административный суд в споре по иску публичного акционерного общества («Истец») против Офиса крупных налогоплательщиков («Офис»).

Согласно фабуле дела Офис вынес налоговое требование, указав общую сумму налогового долга по согласованным налоговым обязательствам и принял решение об описи имущества истца в налоговый залог. Истец в ответ на письмо Офиса с требованием предоставить налоговому управляющему перечень активов, предоставил такой перечень, указав объем природного газа с эквивалентом стоимости в гривнах.

Офис повторно потребовал предоставить список активов, ссылаясь на письмо другого налогоплательщика, согласно которому указанные Истцом объемы природного газа уже реализованы населению. Истец повторно переслал тот же список, добавив копии актов закачки газа, документацию по судебным решениям, подтверждающие, во-первых, наличие у Истца природного газа и его пребывание у лица, фактически осуществляющего хранение такого актива, и, во-вторых, право собственности Истца на актив. В ответ Офис решился самостоятельно составить акт описи имущества, где указал другие активы Истца, а именно 320 скважин.

Суд кассационной инстанции отметил отсутствие у фискальных органов законодательных полномочий запрашивать информацию о наличии и возможности описи в налоговый залог активов, прежде определенных Истцом для указанных целей, у субъекта хозяйствования, фактически осуществляющего хранение таких активов, но не являющегося собственником.

Суды указали на отсутствие правовых оснований в действиях Офиса, который отказал в осуществлении описи в налоговый залог активов, переданных Истцом, и составил собственный список активов. Решения судов всех трех инстанций приняты в пользу налогоплательщика.

Правопреемник имеет право на отображение показателей передаточных актов всех реорганизованных предприятий.

Определение Высшего административного суда Украины от 31.01.2017г. в деле № 826/17627/13-а

Налоговая инспекция по результату внеплановой документальной проверки доначислила налоговые обязательства по налогу на прибыль предприятий, сняв расходы Истца в деле, сформированные за счет процентов по кредитным договорам, курсовой разницы, а также амортизационных отчислений.

Основанием для снятия послужил тот факт, что расходы имели отношение к деятельности других субъектов хозяйствования, которые прекратили деятельность путем слияния с другими юрлицами, передав все права, обязательства и имущество правопреемнику в ходе реорганизации.

Согласно решениям о прекращении деятельности, правопреемником и было то предприятие, на котором проводилась указанная внеплановая документальная налоговая проверка. Но фискальные органы решили, что поскольку предприятие было зарегистрировано в ЕГРПОУ позже, чем составлены передаточные акты, то прав на отображение расходов прекративших деятельность юрлиц у Истца нет.

Судьи всех трех инстанций поддержали позицию Истца, указав, что составление передаточных актов субъектами хозяйствования, принявших решение о реорганизации путем слияния, до проведения государственной регистрации правопреемника не противоречит действующему законодательству и не влияет на право использования показателей, которые ему переданы.

Отзыв налоговой консультации является правомерным, если действия налоговой по выдаче такого решения не признаны незаконными.

Постановление Высшего административного суда Украины от 01.02.2017г. в деле №2а-2394/12/2670.

В рассматриваемом деле компания получила налоговую консультацию в марте, а уже в августе того же года налоговый орган отозвал консультацию. Исковые требования Компании были сформированы следующим образом: признать противоправными действия налоговой по отзыву налоговой консультации и признать недействительным и отменить решение (письмо об отзыве налоговой консультации).

Суды первой и второй инстанции поддержали позицию компаний в части признания недействительным письма налоговой, указав, что Налоговый кодекс не содержит нормы о праве налогового органа на отозвание налоговой консультации. При этом в части удовлетворения иска по признанию действий противоправными налогоплательщику было отказано.

Суд кассационной инстанции с таким подходом не согласился, аргументировав свою позицию следующим.

Исковые требования компании по сути касались правомерности решения об отзыве налоговой консультации в форме письма, которое не влечет возникновение любых юридических последствий и не влияет на права, обязанности и законные интересы истца в понимании п.1 ч.2 ст.17 Кодекса административного судопроизводства Украины.

Таким образом, отказывая в удовлетворении иска в части признания противоправными действий, суды предыдущих инстанций пришли к ошибочному заключению об удовлетворении иска в части отмены решения, которое было результатом осуществления таких действий.

Источник: Юрлига http://jurliga.ligazakon.ua.

В силу закону припинення договору оренди саме по собі не тягне припинення зобов'язання щодо внесення орендної плати, воно припиняється належним виконанням зобов'язання по поверненню майна орендодавцю.

У постанові ВГСУ по справі № 910/20246/15 від 12.04.2016 року відповів на досить поширене питання про те, чи зберігається зобов'язання орендаря щодо внесення орендної плати при фактичному використанні орендованого майна після закінчення терміну договору.

Товариство з обмеженою відповідальністю  звернулось до господарського суду з позовом до Акціонерної компанії  (відповідач) та  іншого товариства з обмеженою відповідальністю (поручитель), в якому просило стягнути з відповідача 101 581 051, 05 грн. заборгованості за договором суборенди транспортного засобу та спеціальної техніки та зобов'язати Акціонерну компанію  передати у власність позивача зазначені  транспортні засоби та спеціальну техніку, а також  стягнути з поручителя 100 000 грн. за договором поруки.     

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду та постановою ВГСУ, позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача 16 502 512, 40 грн. заборгованості з орендної плати, 39 730 534, 40 грн. неустойки, 449 859, 80 грн. пені, 23 750 789, 68 грн. інфляційних втрат та 4 015 486, 61 грн. 3% річних. Стягнуто з поручителя 100 000 грн. за договором поруки.

Отже суди дійшли  однозначного висновку про підставність вимог власника майна, зазначивши, що оскільки відповідач після закінчення строку дії договору продовжував користуватися орендованим майном, то зобов'язання відповідача сплачувати орендну плату за весь час фактичного користування майном не припиняється, оскільки його припинення в розумінні умов договору пов'язано з моментом повернення орендованого майна, а не з фактом закінченням строку дії договору. Зокрема, ч. 1 ст. 785 Цивільного кодексу України визначено, що у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Крім того, відповадачем було допущено прострочення виконання грошового зобов’язання та прострочення з повернення орендованого майна, за що судами правомірно застосовано наслідки, передбачені ст. 625 ЦК та ст.785 ЦК

Принагідно також зазначити, що обов'язок сплачувати за користування майном, в силу ст. 11 ЦК України, виникає  з самого факту використання майна. Ухилення користувача від оплати за майно, що знаходиться у нього в користуванні, суперечить принципам добросовісності та справедливості встановлених ст. 3 ЦК України.

Джерело: Юридичний інтернет-ресурс «Протокол» http://protokol.com.ua