Практика ВСУ щодо успадкування земельної ділянки

Фабула судового акту: 

Як не прикро, але ВСУ продовжує своїми постановами підтверджувати припинення права користування земельною ділянкою, яке підтверджене актом на право постійного користування, із смертю особи, ім’я якої зазначене в такому акті.  Іноді це істотні активи і спадкоємці намагаються знайти спосіб їх успадкувати. Проте не вдається, оскільки ВСУ непохитний: право постійного користування діючим законодавством не передбачено. І якщо не відбулось переоформлення права згідно діючого ЗК України при житті користувача, таке право припиняється. Для сільської місцевості та для фермерських господарств такі рішення надзвичайно актуальні та можуть підштовхнути користувачів до дій. Отже, оформлюємо права на землю, як передбачено законом, панове!   

Правова позиція ВСУ: у справі №6-3113цс15: За змістом частини першої статті 14 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право, зокрема продавати або іншим способом відчужувати  земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину. Статтею 23 цього Закону передбачено, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється  відповідно до закону. До складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу (стаття 19 Закону України «Про фермерське господарство»). Згідно із частиною першою статті 20 зазначеного Закону майно фермерського господарства належить йому на праві власності. Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства. Відповідно до статті 191 ЦК України підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Права на земельну ділянку та інші об'єкти нерухомого майна, які входять до складу єдиного майнового комплексу підприємства, підлягають державній реєстрації в органах, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно. За змістом положень статті 182 ЦК України до складу спадщини входить лише те нерухоме майно, право на яке зареєстровано в органах, що  здійснюють державну реєстрацію нерухомого  майна.

   Таким чином, видача свідоцтва про право на спадщину  на майно, яке підлягає державній реєстрації, провадиться після подання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцеві. Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку. Зі змісту частини другої статті 92 ЗК України вбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена. Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

   Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування. Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.

   Згідно із частиною першою статті 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Відповідно до частини другої статті 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини), та частини другої статті 1021 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут). Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

   Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини. Суддя Верховного Суду України  В.М. Сімоненко розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – Каланчацька районна державна адміністрація Херсонської області, про визнання права на спадщину, за заявою ОСОБА_1  про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  23 вересня 2015  року,

Встановила:

У  травні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, посилаючись на неможливість оформити спадщину після смерті чоловіка через відсутність правовстановлюючих документів на майно фермерського господарства як цілісного майнового комплексу. Рішенням Каланчацького районного суду Херсонської області від 4 липня 2014 року позов задоволено: визнано за ОСОБА_1 право на спадщину на Фермерське господарство «Гіацинт» (далі - ФГ «Гіацинт») з усіма правами та обов’язками засновника цього господарства, що належали спадкодавцю та визначених статутом цього господарства; визнано за ОСОБА_1 право спадщини на право постійного користування земельною ділянкою площею S_1, наданої спадкодавцю для ведення фермерського господарства відповідно до державного акта від 12 травня 1997 року. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 22 квітня 2015 року  зазначене рішення районного суду скасовано й в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Херсонської області від 22 квітня       2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить ухвалу суду касаційної інстанції, рішення суду апеляційної інстанції  скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції, з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України  (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 14, частини першої статті 23 Закону України «Про фермерське господарство», частини другої статті 191, частини другої статті 407, статей 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

   На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від     5 грудня 2012 року, 10 липня 2013 року, 28 травня 2014 року, 8 липня і             14 вересня 2015 року, в яких на її думку зазначені норми права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

   За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 січня 1997 року відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію було зареєстровано ФГ «Гіацинт», розташоване у АДРЕСА_1, голова господарства – ОСОБА_4.

   Для ведення селянського (фермерського) господарства останньому на праві постійного користування  було виділено земельну ділянку площею S_2, що підтверджується державним актом НОМЕР_1 від 12 травня 1997 року. Рішенням Каланчацької районної ради Херсонської області від 27 жовтня 2000 року ФГ «Гіацинт» було надано у користування ще S_3 землі.

21 серпня 2012 року ОСОБА_4 помер, спадщину після його смерті прийняла дружина – ОСОБА_1 і отримала свідоцтво про право на спадщину за законом  від 5 березня 2013 року, проте постановою державного нотаріуса від 23 квітня 2014 року відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на ФГ «Гіацинт», створене на земельній ділянці площею S_4, через відсутність правовстановлюючих документів на майно господарства як цілісного комплексу. Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що фермерське господарство є цілісним майновим комплексом відповідно до вимог статті 22 Закону України «Про фермерське господарство», а тому підлягає спадкуванню разом із земельною ділянкою, на якій воно створено, яка також входить до складу спадкових прав.

   Скасовуючи рішення суду та відмовляючи в задоволенні позову про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що законом передбачено лише договірний порядок установлення емфітевзису, проте такого договору між міською радою та головою ФГ «Гіацинт» не існувало, останній за життя не переоформив у встановленому законом порядку надане йому право постійного користування земельною ділянкою або право оренди, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання права спадщини на право постійного користування земельною ділянкою за позивачем. Крім того, суд зазначив, що державний акт на право постійного користування земельною ділянкою надає особі лише право користування земельною ділянкою та роз’яснив позивачці, що вона не позбавлена можливості звернутися до власника цієї земельної ділянки для оформлення своїх прав на користування вказаною земельною ділянкою в порядку, передбаченому статтею 407 ЦК України.

   Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  5 грудня 2012 року та від 10 липня 2013 року, на які посилається позивачка в обґрунтування своєї заяви, не є прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки  суд касаційної інстанції, направив справи на новий розгляд, так як суди попередніх інстанцій не встановили та не з’ясували усіх фактичних обставин справи, зокрема які права і обов’язки на час відкриття спадщини мав спадкодавець, й відповідно які права підлягають успадкуванню спадкодавцями та підстави відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  28 травня 2014 року,    8 липня і 14 вересня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанції про те, що смерть особи-користувача земельної ділянки не є підставою для припинення права користування вказаною земельною ділянкою, а тому таке право користування входить до складу спадщини.

   Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах статей 14, 23 Закону України «Про фермерське господарство» та статей 191, 182, 407, 1218 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

   За змістом частини першої статті 14 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право, зокрема продавати або іншим способом відчужувати  земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Статтею 23 цього Закону передбачено, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється  відповідно до закону.

   До складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу (стаття 19 Закону України «Про фермерське господарство»). Згідно із частиною першою статті 20 зазначеного Закону майно фермерського господарства належить йому на праві власності.                       Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства.

   Відповідно до статті 191 ЦК України підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Права на земельну ділянку та інші об'єкти нерухомого майна, які входять до складу єдиного майнового комплексу підприємства, підлягають державній реєстрації в органах, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно.

За положеннями статті 182 ЦК України до складу спадщини входить лише те нерухоме майно, право на яке зареєстровано в органах, що  здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна. Таким чином, видача свідоцтва про право на спадщину  на майно, яке підлягає державній реєстрації, провадиться після подання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцеві.

   Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку. Зі змісту частини другої статті 92 ЗК України вбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена. Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

   Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування.

Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.

   Згідно із частиною першою статті 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Відповідно до частини другої статті 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини), та частини другої статті 1021 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

   Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут). Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.

   Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі №6-2329цс16. Оскільки суди встановили, що між власником спірних земельних ділянок (орган місцевого самоврядування) та головою ФГ «Гіацинт» не укладались договори, положеннями яких передбачалась можливість передачі в порядку спадкування права користування чужими земельними ділянками для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), та роз’яснили позивачці її права щодо оформлення нею права користування земельною ділянкою, судові рішення ухвалені як судом апеляційної так касаційної інстанцій, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити.

   Разом з тим, ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень не зазначає про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо вирішення судом позовних вимог про визнання за нею в порядку спадкування за законом права власності на цілісний майновий комплекс ФГ «Гіацинт», а тому в цій частині підстави для скасування ухвалених у справі судових рішень, передбачені статтею 355 ЦПК України, також відсутні.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

                                                                     Постановила:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  23 вересня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Джерело: http://protokol.com.ua/ru/

Судова практика розгляду скарг на бездіяльність слідчого чи прокурора свідчить про існування неоднозначності регулювання нормами КПК правового статусу майна, яке було тимчасово вилучене, але яке у визначеному КПК порядку не було арештоване ухвалою слідчого судді або ж було відмовлено слідчому чи прокурору у арешті такого майна. Неоднозначне регулювання цього питання часто призводить до неправильної судової практики, і як наслідок до незаконного обмеження прав осіб на майно у кримінальному провадженні. Так, у третьому абзаці ст. 41 Конституції встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

   До однієї з основних засад кримінального провадження відноситься недоторканність права власності, яка визначена у ст. 16 КПК. Частина перша цієї норми імперативно встановлює, що позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Натомість частина друга цієї статті визначає, що на підставах та в порядку, передбаченому цим Кодексом, допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення.

Отже, згідно ст. 16 КПК України лише судовим рішенням особу може бути позбавлено права власності та лише судовим рішенням обмежується право власності. Без судового рішення згідно ч. 2 ст. 16 КПК можливе обмеження права власності лише шляхом застосування процедури “тимчасового вилучення майна”, яка визначена статтями 167-169 КПК України.

   Що стосується позбавлення права власності на підставі судового рішення, то воно більшою мірою стосується вироків та в окремих випадках, визначених ст. 100 КПК України, на стадії досудового слідства (знищення, передача для технологічної переробки або для реалізації речових доказів за відсутності згоди власника, - ч. 6 ст. 100 КПК). Враховуючи, що обмеження права власності є діями органів державної влади, їх посадових осіб, то таку діяльність пропонуємо розглядати через призму ч. 2, ст. 19 Конституції, згідно якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 168 КПК передбачено, що майно може вилучатися тільки під час затримання особи, огляду чи обшуку. При цьому правовий статус такого майна визначається як “тимчасово вилучене майно”. Обмеження права власності на майно, що було тимчасово вилучене у кримінальному провадженні не може тривати довше ніж зазначено у ч. 5 ст. 171 КПК.

Вказана норма встановлює обов’язок слідчого чи прокурора звернутися до слідчого судді з клопотанням про арешт тимчасово вилученого майна не пізніше наступного робочого дня після його вилучення, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено.

   У разі тимчасового вилучення майна під час обшуку, огляду, здійснюваних на підставі ухвали слідчого судді, передбаченої статтею 235 цього Кодексу, клопотання про арешт такого майна повинно бути подано слідчим, прокурором протягом 48 годин після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, в якої його було вилучено. Логіка вказаних норм КПК свідчить про те, що тимчасово вилучене майно у кримінальному провадженні після спливу строків, визначених у ч. 5 ст. 171 КПК може мати лише один статус - арештованого. А взагалі у кримінальному провадженні майно, яке законом не заборонене в обігу може мати лише один із двох статусів: тимчасово вилучене або арештоване.

   Наголосимо, що право власності обмежується або судовим рішенням, або законом в правовому режимі “тимчасово вилученого майна”, визначеного ст.ст. 167-169 КПК. Виходячи зі змісту ст. 16 КПК про те, що позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, єдиним таким судовим рішенням, передбаченим КПК, яке призначене обмежувати право власності у кримінальному провадженні є ухвала про арешт майна. Право власності у своїй повноті, згідно із Цивільним кодексом є тріумвіратом прав, тобто поєднанням права володіння, користування та розпоряджання. Відповідно, визначення поняття арешту у ч. 1 ст. 170 КПК свідчить про його спрямованість саме на тимчасове обмеження тріумвірату права власності у всій його повноті або ж частково. Цією нормою визначено, що арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном.

   Згідно із положенням ч. 5 ст. 173 КПК в ухвалі про арешт майна має бути прописано, у якій саме частині обмежується право власності: заборона, обмеження розпоряджатися або користуватися майном. Таким чином, у разі відсутності ухвали слідчого судді про арешт майна, воно повинно бути негайно повернуте особі, у якої було вилучене. Що стосується повернення тимчасово вилученого майна, то у ч. 1 ст. 169 КПК прописано наступний порядок, за яким тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено:

1) за постановою прокурора, якщо він визнає таке вилучення майна безпідставним;

2) за ухвалою слідчого судді чи суду, у разі відмови у задоволенні клопотання прокурора про арешт цього майна;

3) у випадках, передбачених частиною п’ятою статті 171, частиною шостою статті 173 цього Кодексу;

4) у разі скасування арешту.

    Після тимчасового вилучення майна, слідчі та прокурори часто не виконують процедуру звернення до слідчого судді з клопотанням про арешт такого майна у строк, встановлений ч. 5 ст. 171 КПК. При цьому, майно теж не повертають особі, у якої воно було вилучене. Наша практика свідчить, що прокурори та слідчі часто помилково вважають, що майно не підлягає подальшому арешту, якщо воно було вилучене згідно ухвали суду про обшук. Також часто слідчі та прокурори неправильно кваліфікують правовий статус майна, яке заборонене законом в обігу, наприклад зброю. Іншим поширеним помилковим судженням органів досудового слідства є думка про те, що в разі пропуску строку на оскарження бездіяльності слідчих та прокурорів щодо неповернення тимчасово вилученого майна, володілець вважається таким, що правомірно обмежений в своєму праві власності.

   Для захисту прав особи від бездіяльності посадових осіб правоохоронних органів, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна у порядку, визначеному ст. 169 КПК існує процедура оскарження такої бездіяльності, передбачена ст. 303 КПК. Однак, згідно із ч. 1 ч. 304 КПК скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора, передбачені частиною першою статті 303 цього Кодексу, можуть бути подані особою протягом десяти днів з моменту прийняття рішення, вчинення дії або бездіяльності. Проте, у п. 3) ч. 2 цієї статті визначено, що скарга повертається, якщо вона подана після закінчення 10-денного строку і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або слідчий суддя за заявою особи не знайде підстав для його поновлення.

   У практиці трапляються випадки, коли слідчі та прокурори не звертаються з клопотанням про арешт тимчасово вилученого майна у визначений КПК строк, а особа у якої, майно було вилучене пропустила десятиденний строк оскарження бездіяльності і слідчим суддею не знайдено підстав для його поновлення. У такому випадку, тимчасово вилучене майно залишається у невизначеному статусі, а особа позбавлена можливості ним володіти, користуватися чи розпоряджатися за відсутності ухвали про арешт, тобто без вмотивованого рішення суду.

   Якщо в цьому випадку керуватися лише положенням ст. 304 КПК, то виходить так, що якщо особа пропустила строк оскарження бездіяльності слідчого чи прокурора, яка полягає у неповерненні майна, яке рішенням суду не було арештоване і при цьому слідчим суддею не поновлено особі строку оскарження, то право власності цієї особи обмежується не вмотивованим рішенням суду, а лише самою бездіяльністю слідчого або прокурора.

Такий порядок обмеження права власності суперечить положенню ч. 1 ст. 16 КПК. Вказана суперечність свідчить про неоднозначне регулювання питання обмеження права власності у кримінальному провадженні. Однак, для подібних ситуацій у КПК існує вирішення, яке прописане у ч. 6 ст. 9 цього Кодексу, положеннями якої визначено принцип законності кримінального провадження. Ця норма встановлює, що у випадках, коли, положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу.

   Тобто, за умови неоднозначного регулювання питань кримінального провадження загальні засади мають вищий пріоритет ніж положення КПК, що визначають процедуру, зокрема, оскарження бездіяльності слідчого чи прокурора. Положення ч. 6 ст. 9 КПК є запобіжником від зловживань, який захищає власника майна від того щоб його право не було обмежене без вмотивованого рішення суду, навіть якщо він пропустив строк оскарження бездіяльності слідчого чи прокурора, які не повертають майно. Адже, пропущення строку оскарження не може мати вищого пріоритету ніж положення ст. 16 КПК про можливість обмеження права власності лише вмотивованим судовим рішенням. Таким чином, слідчий суддя у разі встановлення, що слідчий чи прокурор обмежують право особи у кримінальному провадженні без вмотивованого судового рішення (ухвали про арешт), зобов’язаний виконати свою функцію судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, визначену п. 18) ст. 3 КПК і постановити відповідне судове рішення, яким поновити права особи, порушені бездіяльністю слідчого чи прокурора.

   Більш того, керуватися перш за все загальними засадами слідчого суддю зобов’язує ч. 2 ст. 7 КПК. Згідно з цією нормою, зміст та форма кримінального провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого (in absentia) повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, зазначеним у частині першій цієї статті, з урахуванням особливостей, встановлених законом. Таким чином, рішення слідчого судді про повернення скарги на бездіяльність слідчого чи прокурора, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна у порядку, встановленому ст. 169 КПК, за умови відсутності ухвали про арешт цього майна буде суперечити загальним засадам кримінального провадження, до яких відноситься і верховенство права.

   І не лише принципу недоторканості права власності, але й праву на оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування, яке також є верховним.

Недопустимою є правозастосовча практика деяких суддів (зокрема, ухвала Подільського районного суду м. Києва від 18.10.2016 у справі 758/12649/16-к), внаслідок якої право власності може бути обмежене без рішення суду лише тому, що особа пропустила 10-денний строк оскарження бездіяльності слідчого чи прокурора, які не повертають цій особі вилучене майно. При цьому, пропущення строку оскарження бездіяльності має мати лише правове відношення щодо спору про встановлення факту бездіяльності як такої, але аж ніяк щодо можливості негайного поновлення порушеного права власності. Наприклад для випадків, обмеження свободи людини без судового рішення КПК передбачений додатковий запобіжник, визначений ч. 2 ст. 206 КПК. Так, якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому цим Кодексом порядку, він зобов’язаний постановити ухвалу, якою має зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з’ясування підстав позбавлення свободи. Тобто, ст. 206 КПК визначена окрема процедура здійснення слідчим суддею судового контролю за дотриманням прав та свобод особи, яка без судового рішення позбавлена свободи під час досудового розслідування.

   Можливо аналогічним чином необхідно гарантувати право власності, додатково визначивши в КПК можливість особі звернутися до суду щодо повернення власного майна, яке обмежується без належної правової підстави, незалежно від можливості оскаржити дії чи бездіяльність органів досудового розслідування, які в такий спосіб обмежують право власності. Хоча, вказана проблема може бути виправлена судовою практикою, якщо слідчі судді керуватимуться перш за все загальними засадами кримінального провадження, зокрема, положеннями ст. 16 КПК щодо обмеження права власності.

Автор: Віталій Коломієць

Джерело: Відкритий суд

Отримання землі учасниками АТО: розвінчання міфів

Незважаючи на численну кількість існуючих пільг та гарантій для учасників АТО, найбільшою популярністю користується право на виділення земельної ділянки у власність. Це й не дивно, враховуючи те, що з усіх варіантів отримання, такої собі, «компенсації» за витрачені час та здоровя під час захисту Батьківщини, цей варіант можна розглядати як найбільш вартісний. Широке розповсюдження інформації про можливість безоплатного отримання земельних ділянок учасником АТО в ЗМІ породило чимало міфів в даній сфері, які ветерани війни приймають за істину. Тому, без розвінчання таких міфів обійтися не можна. Зупинюсь на деяких с них, з якими неодноразово зіштовхувалася в практичній діяльності.

1. Земельну ділянку в Україні можуть отримати лише учасники бойових дій.

Це переконання є найрозповсюдженішим і містить одразу декілька недоліків. Зокрема, право на безоплатне виділення земельних ділянок у власність мають всі громадяни України. Це підтверджується ст. 116 Земельного кодексу України. Ветерани війни ж, відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», мають право на першочергове відведення таких ділянок. Ця пільга полягає в тому, що у випадку претендування на одну і ту ж земельну ділянку декількох осіб, перевага буде надана саме учаснику АТО. Окрім того, така пільга передбачена для всіх категорій ветеранів війни, що включають в себе і учасників бойових дій, і учасників війни, і інвалідів війни. Для реалізації даної пільги, учасник АТО подає разом із заявою про виділення земельної ділянки копію посвідчення, що підтверджує відповідний статус.

2. Земельну ділянку можна отримати лише за місцем реєстрації або фактичного проживання.

Насправді громадяни України можуть отримати земельну ділянку у власність у будь-якому куточку України. Жодних переваг особи, які звертаються із заявою про виділення земельної ділянки у власність за місцем проживання чи реєстрації, не мають. Тому, проживаючи у місті Києві, можна отримати земельну ділянку в мальовничих Карпатах чи десь недалеко від моря – жодним нормативним актом наразі будь-яких обмежень не встановлено.

3. Заяву про виділення земельної ділянки необхідно подати до Держгеокадастру.

Повноваження органів щодо передачі земельних ділянок у власність передбачені ст. 122 Земельного кодексу України. Відповідно до положень зазначеної статті Держгеокадастр може передавати у власність лише земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності. Рішення щодо передачі земельних ділянок у власність в межах населеного пункту приймають сільські, селищні, міські ради, тому звертатися із заявою варто саме до них.

Варто зауважити, що помилковою є думка про те, що всі землі сільськогосподарського призначення перебувають в державній власності, а тому заяву необхідно подавати до Держгеокадастру. В межах населених пунктів землі сільськогосподарського призначення перебувають не в державній, а в комунальній власності, тому правильним суб’єктом звернення є сільська, селищна рада за місцем знаходження ділянки.

4. Ветерани війни можуть першочергово отримати землю будь-якого призначення.

Насправді, Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачає право на першочергове виділення земельних ділянок учасникам АТО лише для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва. В інших випадках ветеран війни має рівні права з іншими особами. При цьому, варто звернути увагу, що відповідно до ст. 36 Земельного кодексу України, земельні ділянки для городництва передаються тільки у користування, тому приватизувати таку ділянку не можливо.

5. Співробітники сільських, селищних, міських рад повинні вказати учаснику АТО на вільну ділянку, яку він зможе безоплатно приватизувати.

Сільські, селищні, міські ради не наділені повноваженнями та можливостями пошуку вільних ділянок для учасників АТО. В ідеалі, вони можуть надати інформацію про загальну кількість вільних земель на території населеного пункту. Особа, яка бажає отримати земельну ділянку у власність, повинна сама її знайти. На жаль, на сьогоднішній день пошук вільної ділянки нагадує гру «морський бій», де особа повинна в сліпу вказати на ділянку, а потім отримати відповідь - зайнята вона чи ні. На практиці, до пошуків необхідно підходити комплексно, використовуючи і Публічну кадастрову карту України, і дані містобудівної документації (за наявності), і Google карту (вид зі супутника, щоб побачити, що реально знаходиться на місці обраної ділянки), а також безпосередньо виїжджати на обране місце. Лише після цього можна сподіватися, що ділянка буде вільною і ви отримаєте бажаний дозвіл на розроблення землевпорядної документації.

6. Учасник АТО має право за життя приватизувати лише одну земельну ділянку.

Чимало учасників АТО вважають, що якщо вони, наприклад, приватизують земельну ділянку сільськогосподарського призначення, то отримати земельну ділянку для індивідуального житлового будівництва вони не зможуть. Насправді це не так. Згідно з ч. 4 ст. 116 Земельного кодексу України передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян провадиться один раз по кожному виду використання. Тобто, одночасно можна отримати у власність і земельну ділянку для будівництва, і для садівництва, і для сільського господарства і т.д. Розмір таких ділянок визначений в ст. 121 Земельного кодексу України. Понад встановлену норму особа може отримати землю на підставі цивільно-правових угод.

7. Виділення земельної ділянки у власність є повністю безкоштовним.

Сама по собі приватизація, як процедура виділення земельної ділянки у власність, є безкоштовною. Разом з тим, вона складається з певних етапів, за які може встановлюватись плата. Так, в разі знаходження вільної ділянки особа подає заяву не про виділення землі, а про надання дозволу на розроблення землевпорядної документації, після отримання якого вона має звернутися до сертифікованих землевпорядників для розроблення проекту землеустрою. Вартість розроблення такого проекту не є фіксованою та встановлюється кожним землевпорядником на власний розсуд. При цьому, учасники АТО від плати за розроблення землевпорядної документації не звільняються.

Після розроблення проекту землеустрою, землевпорядник погоджує його з відповідними органами та віддає учаснику АТО, який в подальшому звертається до кадастрового реєстратора для внесення відомостей до державного кадастру. Лише після цього особа звертається до того ж органу, яким було надано дозвіл на розроблення землевпорядної документації, для затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Фактично, багато ветеранів війни, отримавши таке очікуване рішення про затвердження землевпорядної документації, вважають, що всі етапи приватизації пройдені і земля вже належить їм, проте це, на жаль, не зовсім так. Останній етап є найважливішим, проте про нього дуже часто всі забувають – це внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Найважливішим він є через те, що право власності на земельну ділянку виникає лише з моменту державної реєстрації. Тому особа повинна звернутися до державного реєстратора для внесення відповідних відомостей до державного реєстру. Від плати за державну реєстрацію звільняються учасники бойових дій та інваліди війни, які приймали участь в проведенні АТО.

8. Учасник АТО може отримати земельну ділянку в будь-якому місці для будь-якого призначення.

Деякі учасники АТО щиро дивуються, що не можуть отримати земельну ділянку для садівництва, наприклад, посеред Майдану Незалежності, адже вільне місце ж є. Насправді, земельні ділянки виділяються у власність відповідно до містобудівної документації (плану зонування або детального плану території). Це означає, що якщо, наприклад, певна ділянка відповідно до детального плану території віднесена до земельних ділянок із цільовим призначенням для індивідуального житлового будівництва, отримати її для садівництва чи городництва неможливо. Тому необхідно перед поданням заяви звіритися з існуючим планом задля убезпечення від можливої відмови.

   Наостанок, хочу зауважити, що отримати землю учасникам АТО можливо. Чимало ветеранів війни вже стали власниками заповітних соток. Головне, отримавши відмову органу місцевого самоврядування, не зупинятися. Оскільки, недарма вже багато десятиліть існує прислів’я: «Хто шукає, той завжди знаходить». 

Автор консультації: Болюбаш Світлана

Электронный документ: имеет ли он сегодня доказательную основу?

Понятие «электронный документ» в правовом поле Украины появилось еще в 2003 году с принятием Закона Украины «Об электронных документах и ​​электронном документообороте» и Закона Украины «Об электронной цифровой подписи».

Электронный документ - это документ, информация в котором зафиксирована в виде электронных данных, включая обязательные реквизиты документа (ст. 5 Закона Украины «Об электронных документах и ​​электронном документообороте»).

Законодатель приравнял электронный документ, в котором зафиксирован содержание сделки, в письменной формы договора.

В соответствии с нормами материального права Украины, а именно статье 207 Гражданского кодекса Украины, сделка считается совершенной в письменной форме, если его содержание зафиксировано в одном или нескольких документах (в том числе электронных), которыми обменялись стороны.

Что касается вопроса возможности использования электронного документа в качестве доказательств, следует отметить следующее.

Доказательствами, согласно ст. 57 Гражданского процессуального кодекса Украины, являются любые фактические данные, на основании которых суд устанавливает наличие или отсутствие обстоятельств, обосновывающих требования и возражения сторон, и иных обстоятельств, имеющих значение для разрешения дела. Эти данные устанавливаются, в том числе, на основании письменных доказательств, к которым в полной мере можно отнести электронные документы.

Аналогичное понятие доказательств определены также и в ст. 32 Хозяйственного процессуального кодекса Украины, ст. 84 Уголовно-процессуального кодекса Украины и ст. 69 Кодекса административного судопроизводства Украины.

Можем констатировать, что электронный документ может быть признан судом наравне с другими доказательствами, в том числе письмовими.Однак, для признания электронного документа доказательством, последний еще должен соответствовать предусмотренным Законом требованиям, то есть иметь обязательные реквизиты.

Для идентификации автора электронного документа в соответствии с действующим законодательством может использоваться электронная подпись, хотя до 30 октября 2014 он был обязательным реквизитом электронного документа. В то же время ч. 2 ст. 6 Закона «Об электронных документах и ​​электронном документообороте» предусмотрено, что наложением электронной подписи завершается создание электронного документа.Але, если такая подпись не используется, момент создания электронного документа Законом не определен. Возникает вопрос: можно ли считать документ, если в нем нет подписи лица, полномочного на его создание?

О широкомасштабное применение электронных документов в практике государственных органов говорит также принятие перечня правовых актов Украины, таких как:

· Приказ Министерства юстиции Украины и Министерства финансов Украины от 09.10.2015 г.. №1918 / 5/869 «Об информационном взаимодействии между Единым государственным реестром юридических лиц и физических лиц-предпринимателей и информационными системами Государственной фискальной службы Украины, обмен документами в электронной форме» ;

· Распоряжение Председателя Верховной Рады Украины от 19.05.2015 г.. №698 «О первоочередных мерах по внедрению электронного документооборота в Верховной Раде Украины»;

· Приказ Высшего административного суда Украины от 20.01.2015 г.. № 3 «О реализации проекта по обмену электронными документами между судом и участниками судебного процесса»;

· Решение Национальной комиссии по ценным бумагам и фондовому рынку от 28.08.2014 г.. №1120 «Об утверждении Порядка обмена электронными документами Национальной комиссии по ценным бумагам и фондовому рынку и Центрального депозитария ценных бумаг»;

· Приказ Министерства доходов и сборов от 31.12.2013 г.. № 898 «Об утверждении форматов и Порядка представления документов в электронной форме для проведения электронной проверки»;

· Постановление Кабинета Министров Украинивид 17 июля 2009 № 733 «Об электронной обмен службовимидокументамы в органах исполнительной власти».

И это только небольшая часть того объема правовых актов, регулирующих применение электронного документа.

Еще одной новеллой применения электронного документа было принятие Закона Украины «Об электронной коммерции». Настоящий Закон регулирует правовые отношения в сфере электронной коммерции во время совершения электронных сделок.

Согласно данному Закону стало возможным заключение электронного договора и использования при этом электронной цифровой подписи.

Следовательно, такой электронный договор может быть предметом рассмотрения в суде и соответствующим доказательством, что предоставленный стороной спора.

Следует отметить, что общая судебная практика по вопросам признания электронных документов в качестве доказательств по гражданским и хозяйственным делам, еще не является распространенной, поскольку может существовать ровно настолько, насколько развиваются сами отношения по использованию электронных документов в гражданских и хозяйственных отношениях.

К сожалению, данные отношения развиваются очень медленно. Субъекты гражданских или хозяйственных правоотношений, предпочитают заключению документов на бумажных носителях с проставлением на них подписей и печаток.Це вызвано, в первую очередь, несовершенством законо.

Підводні камені повернення депозитів за рахунок ФГВФО

У квітні - травні поточного року сталися тривожні події у банківській сфері України, що ознаменувалися запровадженням тимчасової адміністрації в ряді досить потужних (принаймні в минулому) банків, таких як Банк Михайлівський, Фідобанк та Банк Хрещатик. Саме тому особливої актуальності для пересічних громадян - вкладників набуває питання дієвості й ефективності системи гарантування вкладів фізичних осіб у разі неплатоспроможності банку.

Відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Так, з моменту прийняття Національним банком України рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних і запровадження в ньому тимчасової адміністрації саме цей Фонд забезпечує повернення громадянам - вкладникам такого банку їхніх депозитів згідно з положеннями вказаного вище Закону.

Від імені Фонду всі повноваження органів управління та контролю банку-банкрута з дня початку тимчасової адміністрації та до його ліквідації набуває уповноважена особа Фонду.

На перший погляд, механізм повернення вкладів неплатоспроможного банку видається досить простим.

Протягом дії тимчасової адміністрації вкладники - фізичні особи можуть отримати свої кошти за договорами банківського вкладу (депозиту), строк дії яких закінчився, і за договорами банківського рахунка (поточні та карткові рахунки).

Виплати за зазначеними договорами здійснюватимуться в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше 200 тис. грн, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Виплата коштів здійснюватиметься за списками вкладників, які формує уповноважена особа Фонду.

Для отримання гарантованої суми відшкодування за вкладом клієнту достатньо звернутися у відділення банку, який визначений агентом Фонду, пред'явивши паспорт та ІПН.

Якщо ж термін дії депозитного договору закінчується після закінчення роботи тимчасової адміністрації, вкладнику доведеться трохи почекати (як правило, три місяці). У тому випадку, якщо банку не вдалося знайти інвесторів, які б зголосилися викупити банк, і НБУ приймає рішення про відкликання банківської ліцензії, Фонд гарантування вкладів почне процедуру ліквідації банку.

Через сім днів після відкликання банківської ліцензії клієнти зі стандартним набором документів (паспорт та ІПН) можуть звернутися у відділення банку-агента, через який Фонд здійснюватиме виплати, і отримати свій депозит разом із відсотками, що були нараховані до того дня, коли банк було віднесено до категорії неплатоспроможних. У цілому, отримати свої кошти вкладник може протягом усього періоду ліквідації банку, проте лише в межах тієї ж гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами, тобто не більше 200 тис. грн.

Водночас, якщо поглянути на цю проблему ширше, виникає закономірне питання: а що ж робити вкладнику, коли розмір його депозиту перевищує вказану суму? Чи є в нього реальні шанси повернути свої "нажиті чесним і непосильним трудом" гроші? Адже в умовах нинішньої гіперінфляції та при теперішньому курсі валют сума 200 тис. грн, слід погодитись, виглядає не дуже значною.

До речі, усі виплати Фондом здійснюються тільки в національній валюті. Якщо вклад в іноземній валюті, то він компенсується вкладнику в гривнях за офіційним курсом НБУ на день прийняття регулятором рішення про те, що банк став неплатоспроможним і в ньому вводиться тимчасова адміністрація.

Теоретично клієнт може забрати свої 200 тисяч, а потім написати заяву ліквідатору зі своїми вимогами на решту суми. Подати таку заяву можна лише протягом 30 днів з моменту появи інформації про закінчення тимчасової адміністрації та початок процедури ліквідації банку в офіційних джерелах інформації. Тут важливо уважно слідкувати за всіма строками.

За такого сценарію максимум, на що може розраховувати вкладник, це включення його вимоги до четвертої черги вимог кредиторів банку (ст. 52 Закону). Після цього йому залишається лише сподіватися на повернення своїх "кревних" за рахунок коштів, отриманих в результаті реалізації майна банку-банкрута.

Однак, як це не сумно, доводиться констатувати, що в сьогоднішніх реаліях навіть при ліквідації досить великого банку відповідних матеріальних ресурсів вистачає лише на задоволення вимог перших трьох черг кредиторів.

Тобто для початку Фонд відшкодує шкоду, спричинену життю та здоров'ю громадян (якщо така має місце); перерахує зарплату банківським працівникам аж до дня прийняття рішення про ліквідацію; поверне у свою казну кошти, виплачені як компенсація вкладникам під час тимчасової адміністрації, і відшкодує решту витрат, пов'язаних із неплатоспроможним банком. І тільки після цього настає черга вкладників.

З огляду на вищевказане, зовсім невтішно виглядають перспективи таких вкладників-кредиторів, як фізичні особи - підприємці та юридичні особи, задоволення вимог яких здійснюється аж у сьому чергу.

Попри це, як свідчить практика, можна спробувати знайти й інші, реалістичніші варіанти повернення своїх кровно зароблених грошей, сума яких перевищує розмір гарантованого державою відшкодування за вкладом.

Одним із таких способів, за допомогою якого українським вкладникам вдавалося повернути свої гроші, є так зване роздроблення вкладу на частини з розрахунку до 200 тис. грн на одну особу (у тому числі переведення з рахунка ФОП чи юридичної особи на рахунки фізичних осіб). Щоправда, у таких випадках є значний ризик активної протидії зі сторони Фонду та його уповноваженої особи.

Так, якщо вкладники розбивають свої вклади, уповноважена особа Фонду може скористатися правом на визнання договорів банківського вкладу або банківського рахунка нікчемними з підстав, визначених у частині 3 статті 38 Закону.

З іншого боку, нещодавно на офіційному сайті Фонду з'явилося роз'яснення, зі змісту якого вбачається, що на рахунок за вкладом зараховуються кошти, які надійшли на ім'я вкладника від іншої особи, якщо договором вкладу не передбачено інше. Фізична особа має право укласти договір банківського вкладу (зробити вклад) на користь третьої особи. При цьому Фондом гарантуються лише ті вклади на користь третьої особи, за якими треті особи набули прав на вказані вклади до дня запровадження тимчасової адміністрації банку.

Інакше кажучи, якщо роздроблення вкладу проводилося до введення в банку тимчасової адміністрації, то такі операції, по суті, визнаються Фондом і за відповідними вкладами здійснюється виплата гарантованих сум відшкодування.

Однак реалізовувати на практиці подібні схеми все-таки досить складно, тому найкращий спосіб не втратити свої заощадження - потурбуватися про них заздалегідь (наприклад, депозити доцільно розміщувати в декількох банках у розмірах, що не перевищують 200 тис. грн). Якщо ж конфлікту з Фондом не уникнути, для досягнення бажаного результату слід звернутись за допомогою до кваліфікованих юристів.

Тож, як бачимо, з питаннями повернення вкладів неплатоспроможного банку за рахунок коштів Фонду насправді не все так просто, як розповідають банкіри потенційним клієнтам.

Мотив и цель преступления

Уголовным законодательством воспринято определение мотива как побуждения, которым руководствовалось лицо при совершении преступления. Такое понятие мотива имеет и криминалистическое значение. В качестве наиболее распространенного вида мотива выступают интересы преступников. Это объясняется тем, что интерес является основным регулятором человеческого поведения. С интересом человека связано все то, за что он борется. С точки зрения разработки криминалистической характеристики преступлений представляется существенным деление интересов на личные и общественные. Определенное значение в этом отношении может иметь деление потребностей на материальные и духовные, естественные и культурные, на витальные (присущие человеку как представителю биологического вида), социальные и идеальные. Мотив самым тесным образом связан с целью преступления. Мотив не является целью, но он приводит к выбору, к постановке цели. Цель выполняет функции предвидения, про граммы, регуляции, управления, корректировки преступного поведения. Хотя уголовный закон не всегда включает цель в число элементов состава преступления, она подлежит выяснению по всем делам. Установление цели - важное условие правильной уголовно-правовой оценки деяния и установления истины по делу. При совершении умышленных преступлений преследуются различные цели (завладение чужим имуществом, получение необоснованных льгот и преимуществ, лишение жизни другого человека и т. д.). Цели, как и мотивы, при совершении неосторожных преступлений имеют, иную окраску, чем при совершении умышленных. При умышленном преступлении, сознавая смысл и значение совершаемых в данной ситуации действий (бездействия), преступник намеренно преследует общественно опасную цель. При неосторожном преступлении такая цель не преследуется. В этом случае вопрос упирается не в отсутствие указанного элемента, а в присутствие таких целей, которые с точки зрения за кона для данной ситуации неприемлемы. Причем, для уголовно го закона и общества неприемлемы не только преступные в своей основе цели, но и подчас такие цели, которые сами по себе не относятся к категории осуждаемых и даже могут при определенных обстоятельствах одобряться и вознаграждаться обществом. Все дело в том, в системе каких отношений они рассматриваются. Не преступные в одних ситуациях, связанных с какой-либо деятельностью, социально значимым поведением, они квалифицируются как звенья преступной цепи в других ситуациях, если обусловленные ими действия (или бездействие) привели к общественно вредным последствиям. Рассматриваемый вопрос представляет интерес не только с теоретической точки зрения. Он имеет важное практическое значение. На это прежде всего указывает тот факт, что по каждому делу следователь должен установить, в чем выразилось деяние преступника, какие и в какой последовательности со вершены им действия, приведшие к преступному результату, а также определить их смысловое значение, т. е. получить ответ на вопрос о том, какую цель преследовал субъект, совершая эти действия, чего он хотел достичь с их помощью, какую потребность удовлетворить. Решение этих вопросов позволяет, в частности, составить представление о том, охватывается ли данной целью наступивший результат, и на этой основе сделать вывод,

При этом деяние может быть квалифицировано как неосторожное, если субъект не стремился к наступившим вредным последствиям как к желаемому будущему результату, либо вообще не предвидя его (при преступной небрежности), либо предвидя, допуская, но легкомысленно рассчитывая на его предотвращение (при преступной самонадеянности). Поэтому цель в неосторожных преступлениях рассматривается не как идеальная модель реального преступного результата, которым она материализована, а как представление того результата, ради достижения которого совершены действия. Психологическая сторона неосторожного поведения заключается в сознательной и целенаправленной волевой активности человека, сознание и воля которого связаны с самим деянием, но отнюдь не с наступившими вредными последствиями этого деяния. Преступный результат при этом выступает как бы в качестве общественно вредной "добавки" к тому результату, который преследовался в действительности. Несовпадение цели и действительного результата - черта, присущая не только преступной неосторожности. Применительно к любому виду деятельности она может выступать и как "недовыполнение" и как "перевыполнение" цели (в последнем случае это имеет место, когда обнаруживается непредвиденный результат деятельности). Поэтому общественно опасное последствие при совершении неосторожных преступлений можно рассматривать в качестве своеобразного перевыполнения цели.

Наказне провадження та порядок скасування судового наказу в цивільній справі

Наказне провадження — це вид провадження у цивільному судочинстві, в якому судом вирішується справа про стягнення з боржника на підставі судового наказу грошових коштів або витребування майна без проведення судового засідання на користь особи, яка має право вимоги.

Судовий наказ є особливою формою судового рішення, яке може бути видано судом за результатами розгляду лише таких вимог:

1) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;

2) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника;

3) заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості;

4) заявлено вимогу про присудження аліментів на дитину в розмірі 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов’язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб;

5) заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів.

Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право захищати права та інтереси інших осіб.

Розгляд такої справи відбувається без виклику сторін, на основі поданої письмової заяви та доданих до неї доказів, для підтвердження цих вимог.

Судовий наказ одночасно є виконавчим документом.

Такою формою судового провадження дуже часто користуються комунальні підприємства, які надають житлово-комунальні послуги, з метою «прискорення» стягнення вашої заборгованості.

У вас наявні всі правові засоби захисту від такої форми безспірного одностороннього стягнення:

1) суд зобов’язаний надіслати боржнику копію судового наказу рекомендованим листом не пізніше наступного дня після його видачі.

2) боржник має право протягом 10 днів з дня отримання копії судового наказу та доданих до неї документів подати заяву про його скасування. Заява про скасування судового наказу подається в суд у письмовій формі.

Через 13 днів з дня його отримання боржником він набирає законної сили та підлягає виконанню.

У заяві про скасування судового наказу має бути зазначено:

1) найменування суду, в який подається заява;

2) ім’я (найменування) стягувача та боржника, а також ім’я (найменування) представника боржника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження;

3) наказ, що оспорюється;

4) посилання на обставини, які свідчать про повну або часткову необґрунтованість вимог стягувача;

5) посилання на докази, якими боржник обґрунтовує свої заперечення проти вимог стягувача;

6) перелік документів, що додаються до заяви.

 Заява підписується боржником або його представником і подається з її копією та копіями доданих до неї документів для надання стягувачеві.

У випадку, коли ви дізнались про наявність судового наказу вже від державного виконавця та не були належно повідомлені про його видачу судом, вам необхідно звернутись до суду, що видав судовий наказ із заявою про видачу вам копії цього судового наказу. Після цього із ще однією заявою про поновлення пропущеного строку та скасування судового наказу (до такої заяви додатково слід додати довідку з пошти про відсутність рекомендованої кореспонденції від суду).

Заява про скасування судового наказу розглядається протягом 10 днів з дня постановлення ухвали про прийняття такої заяви до розгляду у відкритому судовому засіданні. Про призначене судове засідання суд повідомляє стягувача і боржника заздалегідь. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце розгляду заяви про скасування судового наказу, не перешкоджає розгляду такої заяви.

За результатами розгляду справи, суд має право:

1) залишити заяву про скасування судового наказу без задоволення;

2) скасувати судовий наказ та роз’яснити, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті у позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред’явлення позову;

3) змінити судовий наказ.

Змінений судовий наказ чи судовий наказ, щодо якого суд прийняв ухвалу про залишення заяви про його скасування без задоволення, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

Виправлення помилок у додатку 5 до податкової декларації з ПДВ

Виправлення помилок, що були допущені у додатку 5 до податкової декларації з ПДВ «Розшифровки податкових зобов’язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів (Д5)» (далі – Розшифровка) та які не вплинули на числові показники декларації, проводиться шляхом подання Уточнюючого розрахунку, до якого додається Розшифровка з відміткою «Уточнюючий».

При цьому у даному випадку до графи 4 Уточнюючого розрахунку переносяться показники декларації, Розшифровка до якої уточнюється, до графи 5 - всі відповідні показники декларації з урахуванням виправлених помилок (відповідають показникам з графи 4), а графа 6 не заповнюється.

Виправлення помилок у записах по контрагентах у Розшифровках проводиться способом коригування.

Для виправлення запису неправильно вказаного індивідуального податкового номеру контрагента (далі – ІПН) (покупця або постачальника) в уточнюючій Розшифровці:

1) повторюється помилковий запис ІПН, при цьому вартісні показники вказуються зі знаком «-» (тобто сторнуються);

2) вказується правильний запис за операціями з контрагентом за звітний (податковий) період, за який виправляються помилки повністю (включаючи вартісні показники);

3) підсумковий рядок «Усього за звітний період» не заповнюється.

При необхідності зменшити/збільшити обсяг постачання та суму ПДВ, задекларованих за операціями з одним контрагентом, та відповідно, збільшити/зменшити їх за операціями з іншим контрагентом, в уточнюючій Розшифровці:

1) відображаються суми уточнення у розрізі контрагентів (зі знаком «+» відображаються не в повній мірі задекларовані суми за операціями з контрагентом, зі знаком «-» – зайво задекларовані суми за операціями з контрагентом);

2) підсумковий рядок «Усього за звітний період» не заповнюється.

При необхідності зменшити обсяг постачання та суму ПДВ в рядку «Інші» в розрізі умовних ІПН та доповнити у зв’язку з цим Розшифровку новим записом для платника податку – покупця в уточнюючій Розшифровці:

1) операції з платником податку - покупцем за звітний період записуються повністю (включаючи вартісні показники);

2) в рядку «Інші» в розрізі умовних ІПН обсяг постачання та сума ПДВ зменшується, сума уточнення зазначається зі знаком «-» (сторнується);

3) підсумковий рядок «Усього за звітний період» не заповнюється.

При необхідності скоригувати обсяг постачання та суму ПДВ в рядку «Інші» в розрізі умовних ІПН та доповнити не в повній мірі відображені (зайво вказані) суми за операціями для платника податку - покупця в уточнюючій Розшифровці:

1) зазначається сума уточнення збільшення або зменшення обсягу постачання та суми ПДВ за операціями з платником податку - покупцем зі знаком «+» або «-»;

2) в рядку «Інші» в розрізі умовних ІПН обсяг постачання та сума ПДВ уточнюється (збільшується або зменшується) зі знаком «+» або «-»;

3) підсумковий рядок «Усього за звітний період» не заповнюється.

Виправлення помилок, допущених у Розшифровках, які потребують уточнень показників у складі декларації з ПДВ за будь-який наступний період, проводиться шляхом подання Уточнюючого розрахунку, до якого додається уточнююча Розшифровка у розрізі контрагентів. При цьому вартісні показники як Розшифровки, так і Уточнюючого розрахунку відображаються на суму уточнення (збільшення або зменшення) з відповідним знаком.