МАЙНО, ЯКЕ ВИБУЛО З ВОЛОДІННЯ ВЛАСНИКА НА ПІДСТАВІ СУДОВОГО РІШЕННЯ, СКАСОВАНОГО В ПОДАЛЬШОМУ

Верховним Судом України висловлено правову позицію щодо застосування статей 387, 388 Цивільного кодексу України.

   Судами розглядалась цивільна справа за позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності та за позовом про визнання прилюдних торгів недійсними, визнання недійсним протоколу проведення прилюдних торгів та скасування акта державного виконавця. Вимоги позивачів обґрунтовано тим, що на підставі договорів купівлі-продажу та дарування вони набули у власність частину будівель, споруд та квартиру. Проте на підставі рішень судів право власності на вказані об’єкти нерухомого майна визнано за третьою особою, які згодом вона відчужила. У подальшому судові рішення скасовано. Водночас на виконання виконавчих написів приватного нотаріуса проведено прилюдні торги з реалізації спірного майна. 

    Судом першої інстанції відмовлено у задоволенні позовів. 

   Рішенням апеляційного суду, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, позовні вимоги задоволено, витребувано спірне майно у відповідачів, визнано за позивачами право власності на це майно, визнано прилюдні торги з реалізації квартири такими, що не відбулись, скасовано акт державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнано недійсними свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протокол проведення прилюдних торгів.

   Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що прилюдні торги з реалізації вказаного нерухомого майна проведено з порушенням порядку їх проведення. З огляду на те, що особа, яка була власником спірної квартири, позбавлена такого права на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано, то він має право витребувати це майно у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. Верховним Судом України відмовлено у задоволенні заяви відповідача про перегляд судових рішень та висловлено правову позицію щодо застосування статей 387, 388 Цивільного кодексу України (постанова від 21.12.2016 у справі № 6-2233цс16). Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

   Статтею 388 ЦК України передбачено випадки, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Верховним Судом України нагадано, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

   Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

   Майно, яке вибуло з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, а відтак може бути витребувано у добросовісного набувача.

Які докази мають визнаватися недопустимими, враховуючи критерії ЄСПЛ

   У Кримінально-процесуальному кодексі 1960 року не існувало прямого застереження, коли доказ за будь-яких обставин повинен визнаватися недопустимим. Натомість у КПК у редакції 2012 р. воно є. Розглянемо критерії, які застосовує Європейський суд з прав людини для визнання доказу допустимим або недопустимим, та реалізацію такого порядку в законодавстві України.

Втручання «згідно із законом»

   Питання допустимості доказів досить тісно пов’язане як з правом на справедливий судовий розгляд, так і з презумпцією невинуватості. Загальне правило полягає в тому, що докази, отримані неналежним або незаконним чином, не можуть братися до уваги під час розгляду справи в суді. При цьому потрібно виходити з того, що оцінка конкретного доказу з погляду допустимості чи недопустимості вирішується в кожному випадку окремо.

   Так, ч.2 ст.87 КПК визначає обов’язок суду визнавати істотне порушення прав людини і основоположних свобод, зокрема, в разі «здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов». Найяскравішим випадком недотримання цієї вимоги, на мій погляд, є порушення права на повагу до приватного і сімейного життя, передбаченого ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Які ж критерії для цього визначає конвенція та практика ЄСПЛ? Так, у ч.2 ст.8 конвенції йдеться про те, що право на приватне й сімейне життя не є абсолютним і що таке втручання може мати місце лише «згідно із законом». Так, у п.43 рішення у справі «Клас та інші проти Німеччини» ЄСПЛ зазначив, що втручання не порушуватиме ст.8 конвенції, якщо воно було здійснено «згідно із законом». Будь-який захід стеження має чітко відповідати вимогам і процедурним нормам, викладеним у законі.

   Аби не суперечити ст.8 конвенції, втручання повинно відбуватися «згідно із законом», мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети (рішення ЄСПЛ у справах «Кривіцька та Кривіцький проти України», п.42; «Сілвер та інші проти Сполученого Королівства», п.84; «Кузнецов проти України», п.134; «Шалімов проти України», п.84; «Петра проти Румунії», п.36). Вираз «передбачено законом» визначає, що втручання грунтувалося на внутрішньому праві (рішення ЄСПЛ у справі «Michaud v. France» п.94). При цьому у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (п.43 рішення) ЄСПЛ наголосив, що вислів «згідно із законом» не тільки передбачає дотримання національного права, а й стосується якості цього права, вимагаючи, щоб воно не суперечило принципу верховенства права. Так, у п.49 рішення у справі «Волохи проти України» зазначено: верховенство права грунтується на тому, що втручання органів виконавчої влади в права осіб має підлягати ефективному контролю, який зазвичай здійснюється судовим органом як останньою інстанцією, оскільки судовий контроль дає найбільші гарантії незалежності, безсторонності та здійснення належного провадження.

   Таким чином, «згідно із законом» вимагає, щоб:

• відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві;

• була забезпечена якість відповідного законодавства;

• воно було доступне відповідній особі, яка, крім іншого, повинна бути здатна передбачити його наслідки для себе;

• це законодавство відповідало принципу верховенства права.

   Критерії допустимості доказів

  Аналізуючи практику ЄСПЛ (про що зазначає Станіслав Шевчук у книзі «Судовий захист прав людини»), можна виділити основні стандарти, за якими суд повинен враховувати три основні критерії:

• інтенсивність порушення конституційних прав під час отримання доказу;

• роль доказу в стратегії обвинувачення (чим важливіша роль, тим більш недопустимим є такий доказ);

• чи підтверджуються висновки, зроблені стороною обвинувачення на підставі доказу, іншими матеріалами справи.

   Прикладом застосування цих критеріїв може слугувати справа «Шенк проти Швейцарії» (рішення від 12.07.88). В ній національний суд Швейцарії використав як доказ магнітофонні записи й відмовився їх визнавати недопустимими попри те, що вони отримані незаконно, оскільки не були санкціоновані компетентним судовим органом.

   Пан Шенк стверджував, що записування його телефонних розмов з паном Поті та їх використання як доказу порушує п.1 ст.6 конвенції. Він також наполягав, що використання незаконно отриманих доказів достатньо для визнання судового розгляду несправедливим і що його засудження ґрунтується переважно на магнітофонному записі.

ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що магнітофонний запис телефонних розмов не був єдиним доказом, на якому ґрунтувався вирок. Відмова кримінального суду виключити касету з переліку доказів пов’язана з наявністю свідчень пана Поті щодо змісту запису, а також деяких інших свідків. У рішенні неодноразово підкреслювалось, що суд виходив також з інших доказів, які підтверджують висновок про винуватість пана Шенка, що випливає з магнітофонного запису.

   Отже, ЄСПЛ зробив висновок, що використання як доказу магнітофонного запису не позбавило заявника справедливого судового розгляду і, як наслідок, не порушило п.1 ст.6 конвенції. Щодо порушень ст.8 конвенції суд зазначив, що ця проблема вже поглинена іншою, вже розглянутою — про використання касети під час розгляду (п.1 ст.6 конвенції).

Таким чином, лише при врахуванні зазначених критеріїв ЄСПЛ може визнати вирок національного суду таким, що порушує вимоги ст.6 конвенції.

Безальтернативність вилучення

   Однак ст.87 КПК не містить альтернативи в питанні визнання та вилучення таких недопустимих доказів. В цьому випадку, на мій погляд, стверджувати про порушення п.1 ст.6 конвенції можна на підставі ще одного критерію: безальтернативності визнання та вилучення недопустимих згідно з національним законодавством доказів. Він може мати перевагу над

наведеними критеріями, виходячи із засад застосування судом ст.6 конвенції.

Проаналізуємо механізм визнання доказів недопустимими на прикладі використання п.1 ч.2 ст.87 КПК як на стадії досудового слідства, так і під час судового розгляду справи, враховуючи, що ЄСПЛ у своїй практиці не вважає порушенням ст.6 конвенції на стадії досудового розслідування.

   Так, громадянин США Ш. підозрювався органом досудового розслідування у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.201 Кримінального кодексу, тобто перевезенні через митний кордон України поза митним контролем патронів для нарізної мисливської зброї. Ці факти стали відомі Службі безпеки України після відкриття бандеролі, в якій патрони переміщувались із США на територію України. Однак її відкриття відбулося без ухвали слідчого судді, тобто з порушенням ст.31 Конституції та стст.14, 258 КПК.

   Під час розгляду клопотання про обрання щодо громадянина США Ш. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту захисник заявив клопотання в порядку п.1 ч.2, ч.4 ст.87, ч.1 ст.94, ч.2 ст.177 КПК про визнання предметів, які були вилучені з бандеролі, недопустимими доказами.

Слідчий суддя клопотання слідчого задовольнив, а в задоволенні клопотання про визнання доказів недопустимими відмовив, посилаючись на його передчасність, а також на те, що це питання підлягає вирішенню під час розгляду справи по суті. Суд апеляційної інстанції залишив цю ухвалу без змін з аналогічних міркувань. Так, ч.4 ст.87 КПК указує, що докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду. Однак відповідно до положень п.24 ч.1 ст.3 та гл.28 КПК судовий розгляд — це стадія кримінального процесу, на якій розглядається справа по суті, і ця стадія не відноситься до досудового розслідування. Зазначене дає можливість зробити висновок, що ч.4 ст.87 КПК на стадії досудового розслідування не застосовується. Але як бути зі ст.94 КПК, відповідно до якої слідчий суддя за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення? Разом з тим ч.2 ст.177 КПК установлює, що підставою для застосування запобіжного заходу є, зокрема, наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення.

Захист на будь-якій стадії

   Нині судова практика виходить із того, що слідчі судді переважно уникають дослідження доказів і реальної оцінки наявності обгрунтованої підозри. Ігноруються заяви про недопустимість доказів, якими обгрунтовується підозра та інші обставини. В постановах про тримання під вартою не вказуються докази, на підставі яких слідчий суддя дійшов певного висновку, на що у свою чергу вказує адвокат Ярослав Зейкан. На мій погляд, це повністю суперечить положенням зазначених статей КПК. Відповідно до ч.6 ст.9 цього кодексу у випадках, коли його положення не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади, визначені ч.1 ст.7 КПК. Таким чином, враховуючи положення ч.6 ст.9, ч.1 ст.94, ч.2 ст.177, ч.1 ст.178 КПК, вважаю, що, вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу, слідчі судді зобов’язані застосовувати положення ст.87 КПК, зокрема й ч.4 цієї статті.

   Більше того, на таку думку наводить і словосполучення «у будь-якому судовому розгляді». Адже якщо виходити з формального розуміння терміна «судовий розгляд», тоді він є єдиним, що передбачено гл.28 КПК, і розпочинається з моменту, зазначеного у ст.347 КПК. Це наводить на висновок, що словосполучення «у будь-якому судовому розгляді» використовується законодавцем у загальному значенні, як і слово «суд». На мій погляд, указана проблема може бути розв’язана шляхом унесення відповідних змін до ч.4 ст.87 КПК для уникнення її двозначного розуміння або офіційного тлумачення того, що слід розуміти під словосполученням «у будь-якому судовому розгляді» та словом «судом» у значенні цієї статті.

Разом з тим на практиці виникає проблема застосування ч.2 ст.89 КПК, оскільки в більшості випадків, попри явну недопустимість доказів, судді вирішують це питання не відразу, як це передбачено ч.2 ст.89 КПК, а лише в нарадчій кімнаті під час ухвалення рішення, що суттєво порушує вимоги КПК.

Автор статті: адвокат Пономаренко Денис (м. Одеса) 

Джерело: Закон і бізнес

Основания обжалования решения о закрытии уголовного производства

В ч. 2 ст. 9 УПК Украины предусмотрено, что прокурор, руководитель органа досудебного расследования, следователь обязаны всесторонне, полно и объективно исследовать обстоятельства уголовного производства, выявить как те обстоятельства, которые изобличают, так и оправдывают подозреваемого, обвиняемого, а также обстоятельства, которые смягчают или отягощают его наказание, предоставить им надлежащую правовую оценку и обеспечить принятие законных и непредвзятых процессуальных решений.

Кроме того, следователь, прокурор, следственный судья, суд по своему внутреннему убеждению, которое основывается на всестороннем, полном и беспристрастном исследовании всех обстоятельств уголовного производства, руководствуясь законом, оценивают каждое доказательство с точки зрения относимости, допустимости, достоверности, а совокупность собранных доказательств - с точки зрения достаточности и взаимосвязи для принятия соответствующего процессуального решения (ч .1 ст.94 УПК Украины).

Обстоятельства, которые подлежат доказыванию в уголовном производстве, определяются в ст. 91 УПК Украины, а по уголовных производствах в отношении несовершеннолетних также дополнительно подлежат установлению обстоятельства, закрепленные в ст. 485 УПК Украины.

Также следует обратить внимание на ст. 284 УПК Украины, где определены основания и порядок прекращения уголовного производства, а также обжалования такого решения.

В частности, в соответствии с п. 1 ч. 1 ст. 284 УПК Украины принятие решения о закрытии уголовного производства возможно лишь после всестороннего, полного и непредвзятого исследования всех обстоятельств уголовного производства и непосредственного исследования и оценки следователем, прокурором показаний, вещей и документов, касающихся этого производства, в их совокупности.

Положения п. 3 ч. 1 ст. 303 и ч. 1 ст. 304 УПК Украины дают право заявителю подать в суд жалобу на решение следователя о закрытии уголовного производства в течение 10 дней с момента получения постановления.

Как следует из анализа норм уголовного процессуального закона, во время досудебного расследования обязательно должны быть соблюдены принципы полноты и объективности, являющиеся оценочными понятиями. Предоставляя составляющие оценки доказательств в производстве, законодатель, между тем, оставляет за следователем (прокурором или судьей) возможность принятия (или непринятия) решения о наличии оснований для закрытия уголовного производства.

Обосновывая свое решение, судья отметил, что при закрытии уголовного производства следователем при закрытии уголовного производства не выполнены требования ст. 91 УПК Украины.

Полное всестороннее и объективное расследование уголовного производства следователем СО Вознесенского ГО УМВД лейтенантом милиции Т. не проведена, не исполнен возможен комплекс следственных действий по уголовным производством в виде временного доступа к вещам и информации Управления Пенсионного фонда Украины, 

Заслуживает внимания решение следственного судьи Ровенского городского суда Ровенской области от 9 июня 2015 года (дело № 569 / 7602 / 15 - к) которой удовлетворена жалоба Открытого акционерного общества «Банк« Финансы и Кредит» на постановление следователя о закрытии уголовного производства. Так, судом установлено: из материалов уголовного производства следует, что следователем досудебное расследование проведено поверхностно, без выяснения всех обстоятельств, имеющих существенное значение для уголовного производства.

При принятии решения следователем о закрытии уголовного производства в полной мере в постановлении не указано, какие обстоятельства были установлены досудебным расследованием. В частности, с названного выше постановления не следует какие показания предоставил следователю гражданин Д., в отношении которого закрыто уголовное производство при отсутствии в действиях последнего состава уголовного преступления.

Также в постановлении не указано, на какие документы (доказательства) ссылается следователь указывая, что автомобиль марки «Scania» не является предметом уголовного преступления, предусмотренного ч.1 ст. 388 УК Украины.

В названном процессуальном документе следователя последний не ссылается ни на одно следственное действие, проведенное им, как на доказательство, которое мог бы опровергать, что в действиях Д. отсутствует состав уголовного преступления предусмотренного ст 388, 190 УК Украины. 

Более того, по мнению судьи, органа досудебного расследования необходимо установить, где находится названное банком залоговое имущество, и только после этого необходимо принимать решение о наличии или отсутствии в действиях Д. (других причастных лиц) состава преступления, предусмотренных ст 190, 388 УК Украины.

Итак, во время проведения досудебного расследования следователю необходимо принять во внимание изложенные в постановлении следователя судьи обстоятельства, предоставить им надлежащую оценку и принять законное и обоснованное решение в производстве.

Исходя из изложенного, возможно констатировать, что установление и исследование объективных обстоятельств уголовного производства является неотъемлемой составной обоснованности принятия решения о закрытии уголовного производства, несоблюдение же указанного требования закона приведет к отмене такого решения и возобновлении досудебного расследования.

Увольняем по собственному желанию несмотря ни на что

Работник написал заявление об увольнении по собственному желанию и заболел. Можно ли уволить такого работника в период его болезни? Можно ли уволить по собственному желанию работника, который находится в отпуске? Разбираемся вместе! 

Что говорит закон?

Статья 40 КЗоТ запрещает увольнять работников в период их отпуска или временной нетрудоспособности при условии, что такое увольнение происходит по инициативе работодателя. Однако увольнение «по собственному желанию» на основании ст. 38 КЗоТ не относится к таковым.

Основания для увольнения по инициативе работодателя перечислены в ст. 40и 41 КЗоТ.

Какой вывод из этого делаем? Если работник и работодатель достигли договоренности об увольнении на основании ст. 38 КЗоТ, болезнь или отпуск работника тут не помеха. Такой договор может быть прекращен в срок, определенный сторонами, в том числе и в период отпуска или временной нетрудоспособности работника. Вместе с тем рекомендуем вам уточнить у работника в день увольнения, не передумал ли он увольняться.

А как же окончательный расчет? Нужно ли оплачивать дни болезни, начавшейся до увольнения, а закончившейся после? Сейчас все расскажем .

Расчеты с работником

Ситуация, когда работник увольняется в отпуске, как правило, особых вопросов не вызывает. Отпускные выплачены, все данные для проведения окончательного расчета есть. А вот с увольнением в период болезни не все так прозрачно. Ведь на момент проведения окончательного расчета не будет листка нетрудоспособности, подтверждающего болезнь работника.

Как быть? Может не оплачивать этот период? Нет, оплатить период нетрудоспособности, подтвержденный больничным листом, необходимо, причем весь период полностью, а не только по день увольнения.

Работодатель обязан начислить пособие по временной нетрудоспособности за все дни болезни, в том числе и за дни болезни после увольнения.

Ведь право на материальное обеспечение за счет средств ФСС¹ возникает у работника с наступлением страхового случая в период работы (включая и время испытания, и день увольнения), если иное не предусмотрено законом (см. ч. 1 ст. 19 Закона № 1105²). Тот факт, что больничный, открытый в период работы, будет закрыт уже после увольнения работника, значения не имеет.

¹ Фонд социального страхования по временной потере трудоспособности.

² Закон Украины «Об общеобязательном государственном социальном страховании» от 23.09.99 г. № 1105-XIV.

Но пока нет листка нетрудоспособности — нет и больничных. А как же окончательный расчет, спросите вы. Его проводите за дни, отработанные до дня болезни.

Все причитающиеся работнику суммы выплачивайте в последний рабочий день (например, зачислив деньги на картсчет). Если вы выплачиваете наличкой, а работник не явился, причитающиеся ему суммы депонируйте и выплачивайте не позже следующего рабочего дня после обращения работника за расчетом ( ст. 116 КЗоТ).

В день увольнения обязательно заполните и выдайте работнику трудовую книжку. Если он не может прийти на предприятие либо у вас есть сомнения в том, что он придет, направьте работнику в день увольнения почтовое уведомление с указанием о необходимости получить трудовую книжку.

Учтите: пересылка трудовой книжки почтой с доставкой по указанному адресу допускается только с письменного согласия работника.

Зачем все эти сложности? Чтобы обезопасить себя. Ведь при задержке выдачи трудовой книжки по вине работодателя работнику выплачивается средний заработок за все время вынужденного прогула .

В таком горе-случае днем увольнения будет считаться день выдачи трудовой книжки ( п. 4.1 Инструкции № 58³). Причем о новом дне увольнения нужно будет издать новый приказ и на его основании сделать новую запись об увольнении в трудовой книжке работника. Предыдущая запись признается недействительной!

³ Инструкция о порядке ведения трудовых книжек работников, утвержденная совместным приказом Минтруда, Минюста, и Минсоцзащиты от 29.07.93 г. № 58.

Окончательный расчет провели, деньги выплатили, трудовую выдали. И вот работник предоставляет больничный. Что делать?

Начислять больничные и подавать заявку в ФСС.

Но есть один нюанс, который касается оплаты первых пяти дней болезни за счет средств работодателя. Если работник заболел в последний рабочий день, за счет средств работодателя оплачивайте только один из пяти дней болезни, если в предпоследний — два из пяти и т. д. А вот пособие по временной нетрудоспособности начисляйте за все дни начиная с шестого дня болезни.

Почему так? Все дело в том, что в отличие от Закона № 1105 в Порядке № 440⁴не сказано, что оплату дней болезни за счет средств работодателя нужно производить независимо от увольнения работника. Поэтому работодатель за счет своих средств оплачивает только те из пяти дней временной нетрудоспособности, которые припадают на период до даты увольнения.

⁴ Порядок оплаты первых пяти дней временной нетрудоспособности вследствие заболевания или травмы, не связанной с несчастным случаем на производстве, за счет средств работодателя, утвержденный постановлением КМУ от 26.06.2015 г. № 440.

Такой вывод можно сделать, анализируя письмо Минсоцполитики от 19.01.2012 г. № 26/18/99-12.

Например, работник, с которым трудовой договор был расторгнут 21 октября 2016 года, болел с 20 по 28 октября. Работодатель оплатит за счет своих средств 2 дня временной нетрудоспособности (20 и 21 октября). Дни болезни с 22 по 24 октября оплачены не будут. А вот с 25 (т. е. с 6-го дня нетрудоспособности) по 28 октября он начислит работнику пособие по временной нетрудоспособности, предоставляемое ФСС.

Облагаем и отчитываемся

«Трудовые» выплаты, начисленные работнику при увольнении, облагаем в общем порядке. А как обстоят дела с больничными, начисленными после увольнения?

Поскольку такие выплаты (т. е. оплата первых пяти дней за счет работодателя + пособие по временной нетрудоспособности) не относятся к фонду оплаты труда и будут начислены лицу, которое на дату такого начисления уже не состоит с работодателем в трудовых отношениях, то ЕСВ с них взимать не нужно. Это подтверждают налоговики в разъяснении в подкатегории 301.04.01 ЗIР .

А вот НДФЛ и военный сбор удержать с таких выплат придется. Здесь никаких поблажек нет.

«Заполируем» все пробежкой по отчетности.

Отчет по ЕСВ. Информация об увольнении работника обязательно должна попасть в таблицу 5 Отчета по ЕСВ.

При этом не имеет значения, начислялись или нет уволенному работнику в отчетном месяце выплаты, с которых взимают ЕСВ.

Дату увольнения проставьте в графе 11 таблицы 5, а основание для прекращения трудовых отношений (в рассматриваемом случае это будет ст. 38 КЗоТ) — в графе 13.

Если при проведении окончательного расчета работнику были начислены выплаты, с которых взимают ЕСВ, отразите их в таблице 6 Отчета по ЕСВ. А если в отчетном месяце начислений не было (например, работник уволился в отпуске для ухода за ребенком)? Тогда все равно сформируйте в таблице 6 на него строку, указав в графе 15 количество календарных дней пребывания в трудовых отношениях с начала отчетного месяца и по дату увольнения включительно.

Помните: если работник увольняется не в последний рабочий день месяца, то требование об уплате ЕСВ с минимальной зарплаты по нему не соблюдаем.

Налоговый расчет по форме № 1ДФ. Необходимость указывать работника в форме № 1ДФ за тот отчетный квартал, в котором произошло его увольнение, зависит от того, начислялся или нет ему в этом квартале доход. Почему? Потому что п.п. «б» п. 176.2 НКУ обязывает налогового агента формировать и подавать Налоговый расчет только в случае начисления (выплаты) доходов в пользу физических лиц в таком квартале.

А как же быть с датой увольнения? Ответ на этот вопрос спрятан в п. 3.7 Порядка № 4⁵. В нем указано: графа 7 формы № 1ДФ заполняется лишь на тех физлиц, которые были уволены в отчетном периоде с работы, где получали зарплату, или уволены до начала отчетного периода, но получали зарплату в отчетном периоде.

⁵ Порядок заполнения и представления налоговыми агентами Налогового расчета сумм дохода, начисленного (уплаченного) в пользу физических лиц, и сумм удержанного с них налога, утвержденный приказом Минфина от 13.01.2015 г. № 4.

Делаем выводы. Если в отчетном квартале, в который входит месяц увольнения работника, ему начислялась зарплата (признак дохода «101») — все стандартно: формируем на работника строку и проставляем в графе 7 формы № 1ДФ дату увольнения.

Если же зарплата в отчетном квартале уволенному работнику не начислялась, то дата его увольнения налоговикам и даром не нужна .

Но! Если вы в отчетных кварталах, следующих за кварталом, в который входит месяц увольнения работника, начисляете ему зарплатный доход (например, те же больничные), то снова обязаны проставить в графе 7 формы № 1ДФ дату увольнения.

Так велит поступать п. 3.7 Порядка № 4.

Источник "Бухгалтер911"