Які докази мають визнаватися недопустимими, враховуючи критерії ЄСПЛ

   У Кримінально-процесуальному кодексі 1960 року не існувало прямого застереження, коли доказ за будь-яких обставин повинен визнаватися недопустимим. Натомість у КПК у редакції 2012 р. воно є. Розглянемо критерії, які застосовує Європейський суд з прав людини для визнання доказу допустимим або недопустимим, та реалізацію такого порядку в законодавстві України.

Втручання «згідно із законом»

   Питання допустимості доказів досить тісно пов’язане як з правом на справедливий судовий розгляд, так і з презумпцією невинуватості. Загальне правило полягає в тому, що докази, отримані неналежним або незаконним чином, не можуть братися до уваги під час розгляду справи в суді. При цьому потрібно виходити з того, що оцінка конкретного доказу з погляду допустимості чи недопустимості вирішується в кожному випадку окремо.

   Так, ч.2 ст.87 КПК визначає обов’язок суду визнавати істотне порушення прав людини і основоположних свобод, зокрема, в разі «здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов». Найяскравішим випадком недотримання цієї вимоги, на мій погляд, є порушення права на повагу до приватного і сімейного життя, передбаченого ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Які ж критерії для цього визначає конвенція та практика ЄСПЛ? Так, у ч.2 ст.8 конвенції йдеться про те, що право на приватне й сімейне життя не є абсолютним і що таке втручання може мати місце лише «згідно із законом». Так, у п.43 рішення у справі «Клас та інші проти Німеччини» ЄСПЛ зазначив, що втручання не порушуватиме ст.8 конвенції, якщо воно було здійснено «згідно із законом». Будь-який захід стеження має чітко відповідати вимогам і процедурним нормам, викладеним у законі.

   Аби не суперечити ст.8 конвенції, втручання повинно відбуватися «згідно із законом», мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети (рішення ЄСПЛ у справах «Кривіцька та Кривіцький проти України», п.42; «Сілвер та інші проти Сполученого Королівства», п.84; «Кузнецов проти України», п.134; «Шалімов проти України», п.84; «Петра проти Румунії», п.36). Вираз «передбачено законом» визначає, що втручання грунтувалося на внутрішньому праві (рішення ЄСПЛ у справі «Michaud v. France» п.94). При цьому у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (п.43 рішення) ЄСПЛ наголосив, що вислів «згідно із законом» не тільки передбачає дотримання національного права, а й стосується якості цього права, вимагаючи, щоб воно не суперечило принципу верховенства права. Так, у п.49 рішення у справі «Волохи проти України» зазначено: верховенство права грунтується на тому, що втручання органів виконавчої влади в права осіб має підлягати ефективному контролю, який зазвичай здійснюється судовим органом як останньою інстанцією, оскільки судовий контроль дає найбільші гарантії незалежності, безсторонності та здійснення належного провадження.

   Таким чином, «згідно із законом» вимагає, щоб:

• відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві;

• була забезпечена якість відповідного законодавства;

• воно було доступне відповідній особі, яка, крім іншого, повинна бути здатна передбачити його наслідки для себе;

• це законодавство відповідало принципу верховенства права.

   Критерії допустимості доказів

  Аналізуючи практику ЄСПЛ (про що зазначає Станіслав Шевчук у книзі «Судовий захист прав людини»), можна виділити основні стандарти, за якими суд повинен враховувати три основні критерії:

• інтенсивність порушення конституційних прав під час отримання доказу;

• роль доказу в стратегії обвинувачення (чим важливіша роль, тим більш недопустимим є такий доказ);

• чи підтверджуються висновки, зроблені стороною обвинувачення на підставі доказу, іншими матеріалами справи.

   Прикладом застосування цих критеріїв може слугувати справа «Шенк проти Швейцарії» (рішення від 12.07.88). В ній національний суд Швейцарії використав як доказ магнітофонні записи й відмовився їх визнавати недопустимими попри те, що вони отримані незаконно, оскільки не були санкціоновані компетентним судовим органом.

   Пан Шенк стверджував, що записування його телефонних розмов з паном Поті та їх використання як доказу порушує п.1 ст.6 конвенції. Він також наполягав, що використання незаконно отриманих доказів достатньо для визнання судового розгляду несправедливим і що його засудження ґрунтується переважно на магнітофонному записі.

ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що магнітофонний запис телефонних розмов не був єдиним доказом, на якому ґрунтувався вирок. Відмова кримінального суду виключити касету з переліку доказів пов’язана з наявністю свідчень пана Поті щодо змісту запису, а також деяких інших свідків. У рішенні неодноразово підкреслювалось, що суд виходив також з інших доказів, які підтверджують висновок про винуватість пана Шенка, що випливає з магнітофонного запису.

   Отже, ЄСПЛ зробив висновок, що використання як доказу магнітофонного запису не позбавило заявника справедливого судового розгляду і, як наслідок, не порушило п.1 ст.6 конвенції. Щодо порушень ст.8 конвенції суд зазначив, що ця проблема вже поглинена іншою, вже розглянутою — про використання касети під час розгляду (п.1 ст.6 конвенції).

Таким чином, лише при врахуванні зазначених критеріїв ЄСПЛ може визнати вирок національного суду таким, що порушує вимоги ст.6 конвенції.

Безальтернативність вилучення

   Однак ст.87 КПК не містить альтернативи в питанні визнання та вилучення таких недопустимих доказів. В цьому випадку, на мій погляд, стверджувати про порушення п.1 ст.6 конвенції можна на підставі ще одного критерію: безальтернативності визнання та вилучення недопустимих згідно з національним законодавством доказів. Він може мати перевагу над

наведеними критеріями, виходячи із засад застосування судом ст.6 конвенції.

Проаналізуємо механізм визнання доказів недопустимими на прикладі використання п.1 ч.2 ст.87 КПК як на стадії досудового слідства, так і під час судового розгляду справи, враховуючи, що ЄСПЛ у своїй практиці не вважає порушенням ст.6 конвенції на стадії досудового розслідування.

   Так, громадянин США Ш. підозрювався органом досудового розслідування у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.201 Кримінального кодексу, тобто перевезенні через митний кордон України поза митним контролем патронів для нарізної мисливської зброї. Ці факти стали відомі Службі безпеки України після відкриття бандеролі, в якій патрони переміщувались із США на територію України. Однак її відкриття відбулося без ухвали слідчого судді, тобто з порушенням ст.31 Конституції та стст.14, 258 КПК.

   Під час розгляду клопотання про обрання щодо громадянина США Ш. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту захисник заявив клопотання в порядку п.1 ч.2, ч.4 ст.87, ч.1 ст.94, ч.2 ст.177 КПК про визнання предметів, які були вилучені з бандеролі, недопустимими доказами.

Слідчий суддя клопотання слідчого задовольнив, а в задоволенні клопотання про визнання доказів недопустимими відмовив, посилаючись на його передчасність, а також на те, що це питання підлягає вирішенню під час розгляду справи по суті. Суд апеляційної інстанції залишив цю ухвалу без змін з аналогічних міркувань. Так, ч.4 ст.87 КПК указує, що докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду. Однак відповідно до положень п.24 ч.1 ст.3 та гл.28 КПК судовий розгляд — це стадія кримінального процесу, на якій розглядається справа по суті, і ця стадія не відноситься до досудового розслідування. Зазначене дає можливість зробити висновок, що ч.4 ст.87 КПК на стадії досудового розслідування не застосовується. Але як бути зі ст.94 КПК, відповідно до якої слідчий суддя за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення? Разом з тим ч.2 ст.177 КПК установлює, що підставою для застосування запобіжного заходу є, зокрема, наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення.

Захист на будь-якій стадії

   Нині судова практика виходить із того, що слідчі судді переважно уникають дослідження доказів і реальної оцінки наявності обгрунтованої підозри. Ігноруються заяви про недопустимість доказів, якими обгрунтовується підозра та інші обставини. В постановах про тримання під вартою не вказуються докази, на підставі яких слідчий суддя дійшов певного висновку, на що у свою чергу вказує адвокат Ярослав Зейкан. На мій погляд, це повністю суперечить положенням зазначених статей КПК. Відповідно до ч.6 ст.9 цього кодексу у випадках, коли його положення не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади, визначені ч.1 ст.7 КПК. Таким чином, враховуючи положення ч.6 ст.9, ч.1 ст.94, ч.2 ст.177, ч.1 ст.178 КПК, вважаю, що, вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу, слідчі судді зобов’язані застосовувати положення ст.87 КПК, зокрема й ч.4 цієї статті.

   Більше того, на таку думку наводить і словосполучення «у будь-якому судовому розгляді». Адже якщо виходити з формального розуміння терміна «судовий розгляд», тоді він є єдиним, що передбачено гл.28 КПК, і розпочинається з моменту, зазначеного у ст.347 КПК. Це наводить на висновок, що словосполучення «у будь-якому судовому розгляді» використовується законодавцем у загальному значенні, як і слово «суд». На мій погляд, указана проблема може бути розв’язана шляхом унесення відповідних змін до ч.4 ст.87 КПК для уникнення її двозначного розуміння або офіційного тлумачення того, що слід розуміти під словосполученням «у будь-якому судовому розгляді» та словом «судом» у значенні цієї статті.

Разом з тим на практиці виникає проблема застосування ч.2 ст.89 КПК, оскільки в більшості випадків, попри явну недопустимість доказів, судді вирішують це питання не відразу, як це передбачено ч.2 ст.89 КПК, а лише в нарадчій кімнаті під час ухвалення рішення, що суттєво порушує вимоги КПК.

Автор статті: адвокат Пономаренко Денис (м. Одеса) 

Джерело: Закон і бізнес

Каков порядок направления налогоплательщиками письменных обращений в электронном виде через веб-порталы контролирующих органов, срок их рассмотрения и получения ответа?

Специалистов ГФСУ спросили: каков порядок направления налогоплательщиками письменных обращений в электронном виде через веб-порталы контролирующих органов, срок их рассмотрения и получения ответа? В ответе налоговики напомнили, что согласно ст. 40 Конституции Украины все имеют право направлять индивидуальные или коллективные письменные обращения или лично обращаться в органы государственной власти, органы местного самоуправления и должностным и служебным лицам этих органов, которые обязаны рассмотреть обращение и дать обоснованный ответ в установленный законом срок.

   Оформление и обработка письменных обращений граждан, в том числе и тех, что направлены с использованием сети Интернет, средств электронной связи (электронное обращение), осуществляются в соответствии с требованиями Закона Украины от 2 октября 1996 № 393/96-ВР «Об обращениях граждан» с изменениями и дополнениями (далее - Закон № 393) и Порядка рассмотрения обращений и организации личного приема граждан в Государственной фискальной службе Украины и ее территориальных органах, утвержденного приказом Министерства финансов Украины от 02.03.2015 № 271 (далее - Порядок № 271).

Согласно части шестой ст. 5 Закона № 393 письменное обращение направляется по почте или передается гражданином в соответствующий орган, учреждение лично или через уполномоченное им лицо, полномочия которого оформлены в соответствии с законодательством. Письменное обращение также может быть направлено с использованием сети Интернет, средств электронной связи (электронное обращение).

   В обращении должны быть указаны фамилия, имя, отчество, место жительства гражданина, изложена суть затронутого вопроса, замечания, предложения, заявления или жалобы, просьбы или требования. В электронном обращении также должно быть указана электронная почта, на которую заявителю может быть направлен ответ, или сведения о других средствах связи с ним. Применение электронной цифровой подписи при отправке электронного обращения не требуется (часть седьмая ст. 5 Закона № 393).

Абзацами третьим и четвертым п. 5 раздела II порядка № 271 определено, что электронное обращение, направленное без использования электронной подписи, должно иметь вид скан-копии или фотокопии обращения с подписью заявителя с указанием даты. Информация об электронных почтовых адресах контролирующих органов размещается на веб-портале ГФС и на суб-сайтах территориальных органов ГФС в сети Интернет. Пунктом 1 разд. ІV Порядка № 271 установлено, что сроки рассмотрения обращений граждан исчисляются в календарных днях, начиная со дня регистрации таких обращений. Датой исполнения обращения гражданина является дата регистрации ответа на него. Обращение, оформленное без соблюдения требований ст. 5 Закона № 393, возвращается заявителю с соответствующими разъяснениями не позднее чем через десять дней со дня поступления, за исключением случаев, предусмотренных частью первой ст. 7 Закона № 393 (п. 12 раздела II порядка № 271).

  Если вопросы, затронутые в обращении, не относятся к компетенции органов ГФС, в соответствии со ст. 7 Закона № 393 такое обращение в срок не более пяти дней пересылается по принадлежности соответствующему органу или должностному лицу, о чем сообщается заявителю. В случае если обращение не содержит данных, необходимых для принятия обоснованного решения органом ГФС, оно в тот же срок возвращается гражданину с соответствующими разъяснениями (п. 8 разд. ІV Порядка № 271).

Сообщение о принятии решения о прекращении рассмотрения обращения в соответствии со ст. 8 Закона № 393 отправляется в срок, определенный ст. 20 Закона № 393 (п. 9 Раздел IV Порядка № 271). Согласно ст. 20 Закона № 393 обращения рассматриваются и решаются в срок не более одного месяца со дня их поступления, а те, которые не требуют дополнительного изучения, - безотлагательно, но не позднее пятнадцати дней со дня их получения. Если в месячный срок решить затронутые в обращении вопросы невозможно, руководитель соответствующего органа, предприятия, учреждения, организации или его заместитель устанавливают необходимый срок для его рассмотрения, о чем сообщается лицу, подавшему обращение. При этом общий срок решения вопросов, затронутых в обращении, не может превышать сорока пяти дней.

   Передачи и обработки обращений юридических, самозанятых лиц и т.д. в соответствии с требованиями постановления Кабинета Министров Украины от 30.11.2011 г.. № 1242 «Об утверждении Типовой инструкции по делопроизводству в центральных органах исполнительной власти, Совету министров Автономной Республики Крым, местных органах исполнительной власти» ( далее - постановление № 1242).

В соответствии с пунктом 148 постановления № 1242 доставка документов в учреждение осуществляется, в частности с использованием средств электросвязи. Каналами электросвязи доставляются: телеграммы (телетайпограммы), факсограммы, телефонограммы, электронные документы с применением электронной цифровой подписи и документы в электронной форме без электронной цифровой подписи (в сканированных форме). Согласно пункту 152 постановления № 1242 направленные не по адресу документы возвращаются отправителю без их рассмотрения. В соответствии с пунктами 190, 191, 192 постановления № 1242 срок исполнения документа может устанавливаться в нормативно-правовом акте, распорядительном документе или резолюции руководителя учреждения. Если последний день срока исполнения документа приходится на нерабочий день, последним днем срока исполнения документа считается первый день после нерабочего дня. Сроки могут быть типовыми или индивидуальными. Типовые сроки исполнения документов устанавливаются законодательством. Сроки выполнения основных документов приводятся в приложении 15. Индивидуальные сроки устанавливаются руководством учреждения (структурного подразделения). Документы, в которых не указан срок исполнения, должны быть выполнены не позднее, чем за 30 календарных дней с момента регистрации документа в учреждении, к которому поступил документ.

   Согласно пункту 208 постановления № 1242 днем выполнения, в том числе запросов, обращений считается день регистрации в учреждении выходных документов о выполнении задач.

  Следует отметить, что на официальном веб-портале ГФС обеспечена возможность направления обращений плательщиков с использованием электронной цифровой подписи через электронный сервис «Электронный кабинет плательщика» (обновленная версия) (далее - ЭКП). В главном меню личного кабинета ЭКП в разделе «Переписка с ГФС» осуществляется формирование, подписание и направление обращения путем заполнения соответствующих реквизитов диалогового окна.

Основания обжалования решения о закрытии уголовного производства

В ч. 2 ст. 9 УПК Украины предусмотрено, что прокурор, руководитель органа досудебного расследования, следователь обязаны всесторонне, полно и объективно исследовать обстоятельства уголовного производства, выявить как те обстоятельства, которые изобличают, так и оправдывают подозреваемого, обвиняемого, а также обстоятельства, которые смягчают или отягощают его наказание, предоставить им надлежащую правовую оценку и обеспечить принятие законных и непредвзятых процессуальных решений.

Кроме того, следователь, прокурор, следственный судья, суд по своему внутреннему убеждению, которое основывается на всестороннем, полном и беспристрастном исследовании всех обстоятельств уголовного производства, руководствуясь законом, оценивают каждое доказательство с точки зрения относимости, допустимости, достоверности, а совокупность собранных доказательств - с точки зрения достаточности и взаимосвязи для принятия соответствующего процессуального решения (ч .1 ст.94 УПК Украины).

Обстоятельства, которые подлежат доказыванию в уголовном производстве, определяются в ст. 91 УПК Украины, а по уголовных производствах в отношении несовершеннолетних также дополнительно подлежат установлению обстоятельства, закрепленные в ст. 485 УПК Украины.

Также следует обратить внимание на ст. 284 УПК Украины, где определены основания и порядок прекращения уголовного производства, а также обжалования такого решения.

В частности, в соответствии с п. 1 ч. 1 ст. 284 УПК Украины принятие решения о закрытии уголовного производства возможно лишь после всестороннего, полного и непредвзятого исследования всех обстоятельств уголовного производства и непосредственного исследования и оценки следователем, прокурором показаний, вещей и документов, касающихся этого производства, в их совокупности.

Положения п. 3 ч. 1 ст. 303 и ч. 1 ст. 304 УПК Украины дают право заявителю подать в суд жалобу на решение следователя о закрытии уголовного производства в течение 10 дней с момента получения постановления.

Как следует из анализа норм уголовного процессуального закона, во время досудебного расследования обязательно должны быть соблюдены принципы полноты и объективности, являющиеся оценочными понятиями. Предоставляя составляющие оценки доказательств в производстве, законодатель, между тем, оставляет за следователем (прокурором или судьей) возможность принятия (или непринятия) решения о наличии оснований для закрытия уголовного производства.

Именно поэтому, имеют место случаи удовлетворения жалоб на постановление следователя о закрытии уголовного производства в связи с неполнотой и необъективностью досудебного расследования. Так, например, следственный судья Вознесенского горрайонного суда Николаевской области своим постановлением от 3 августа 2015 года (дело № 473 / 2938 / 15 - к) удовлетворил жалобу заявителя П. на постановление следователя СО Вознесенского ГО УМВД Т. от 24 апреля 2015 о закрытии уголовного производства. 

Обосновывая свое решение, судья отметил, что при закрытии уголовного производства следователем при закрытии уголовного производства не выполнены требования ст. 91 УПК Украины.

Полное всестороннее и объективное расследование уголовного производства следователем СО Вознесенского ГО УМВД лейтенантом милиции Т. не проведена, не исполнен возможен комплекс следственных действий по уголовным производством в виде временного доступа к вещам и информации Управления Пенсионного фонда Украины, Государственной налоговой инспекции, ОАО «П» , не проведены необходимые судебно бухгалтерские экспертизы, что дает следственному судье основания для отмены постановления следователя от 24 апреля 2015 о закрытии уголовного производства.

Заслуживает внимания решение следственного судьи Ровенского городского суда Ровенской области от 9 июня 2015 года (дело № 569 / 7602 / 15 - к) которой удовлетворена жалоба Открытого акционерного общества «Банк« Финансы и Кредит» на постановление следователя о закрытии уголовного производства. Так, судом установлено: из материалов уголовного производства следует, что следователем досудебное расследование проведено поверхностно, без выяснения всех обстоятельств, имеющих существенное значение для уголовного производства.

При принятии решения следователем о закрытии уголовного производства в полной мере в постановлении не указано, какие обстоятельства были установлены досудебным расследованием. В частности, с названного выше постановления не следует какие показания предоставил следователю гражданин Д., в отношении которого закрыто уголовное производство при отсутствии в действиях последнего состава уголовного преступления.

Также в постановлении не указано, на какие документы (доказательства) ссылается следователь указывая, что автомобиль марки «Scania» не является предметом уголовного преступления, предусмотренного ч.1 ст. 388 УК Украины.

В названном процессуальном документе следователя последний не ссылается ни на одно следственное действие, проведенное им, как на доказательство, которое мог бы опровергать, что в действиях Д. отсутствует состав уголовного преступления предусмотренного ст 388, 190 УК Украины. 

Более того, по мнению судьи, органа досудебного расследования необходимо установить, где находится названное банком залоговое имущество, и только после этого необходимо принимать решение о наличии или отсутствии в действиях Д. (других причастных лиц) состава преступления, предусмотренных ст 190, 388 УК Украины.

Итак, во время проведения досудебного расследования следователю необходимо принять во внимание изложенные в постановлении следователя судьи обстоятельства, предоставить им надлежащую оценку и принять законное и обоснованное решение в производстве.

Исходя из изложенного, возможно констатировать, что установление и исследование объективных обстоятельств уголовного производства является неотъемлемой составной обоснованности принятия решения о закрытии уголовного производства, несоблюдение же указанного требования закона приведет к отмене такого решения и возобновлении досудебного расследования.

Особливості сплати земельного податку суб'єктами господарювання, які обрали спрощену систему оподаткування

Відповідно до Закону України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" від 28 грудня 2014 року з 01 січня 2015 року набрали чинності зміни до Податкового кодексу України, зокрема, в частині визначення місцевих податків.

Так, пп. 10.1.1 п. 10.1 ст. 10 Податкового кодексу України (далі - ПКУ) визначено, що до місцевих податків належить податок на майно.

Таким чином, незважаючи на те, що порядок адміністрування земельного податку покладається на органи місцевого самоврядування, особливості сплати податку суб'єктами господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, визначаються Податковим кодексом України.

Слід відмітити, що податок за земельні ділянки, нормативно-грошову оцінку яких не проведено, встановлюється у розмірах, визначених статтею 275 ПКУ.

Варто зазначити, що з метою економічного регулювання земельних відносин органи місцевого самоврядування мають проводити нормативно-грошову оцінку земель в межах населеного пункту, про що видається відповідне рішення.

За результатами розроблення технічної документації з нормативно-грошової оцінки земель в межах населеного пункту орган місцевого самоврядування виносить рішення про затвердження такої документації.

Статтею 13 Закону України "Про оцінку земель" визначено, що нормативно-грошова оцінка земельних ділянок проводиться обов'язково, зокрема, у разі визначення розміру земельного податку.

Таким чином, з метою визначення розмірів і встановлення порядку плати за землю в межах населеного пункту орган місцевого самоврядування має забезпечити проведення нормативно-грошової оцінки земель. Наприклад, у столиці технічна документація з нормативно-грошової оцінки земель міста Києва проведена та затверджена 03 липня 2014 року рішенням № 23/23.

Для отримання витягу з технічної документації про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки суб'єкт має право звернутися з відповідним запитом до територіального органу Держгеокадастру. Такий витяг надається безкоштовно протягом трьох робочих днів з дати надходження відповідної заяви.

Отже, підбиваючи підсумки аналізу вищенаведеного законодавства, бачимо, що кожний суб'єкт (за виключенням тих, що звільняються від сплати такого податку), який володіє, користується земельною ділянкою, має сплачувати податок у розмірі, встановленому органом місцевого самоврядування, від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки, а у разі її не проведення - за ставками, встановленими статтею 275 ПКУ.

Однак чинним законодавством встановлено пільги для певних осіб стосовно сплати податку на землю. Так, статтею 297 ПКУ визначено особливості нарахування, сплати окремих податків і зборів платниками єдиного податку.

Зокрема, платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з таких податків і зборів:

- податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.

Тобто суб'єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, за наявності об'єктів оподаткування, є платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, та земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються для провадження господарської діяльності платниками єдиного податку першої - третьої груп або для ведення сільськогосподарського товаро виробництва платниками єдиного податку четвертої групи.

Підставою для несплати податку на земельні ділянки суб'єктами господарювання, які обрали спрощену систему оподаткування (платники єдиного податку першої - третьої груп або платники єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаро виробництва), є обов'язкове використання такої земельної ділянки у своїй господарській діяльності.

На практиці склалася така ситуація, що платники єдиного податку почали масово отримувати податкові повідомлення-рішення про визначення сум податкового зобов'язання з земельного податку та квитанції з реквізитами для оплати. У податковому повідомленні-рішенні містяться вимоги про обов'язковість сплати нарахованих сум протягом 60 календарних днів з моменту отримання такого повідомлення-рішення.

При цьому слід відмітити, що податкові повідомлення-рішення про визначення сум податкового зобов'язання з земельного податку отримали в тому числі і платники єдиного податку, які використовують земельні ділянки для здійснення своєї господарської діяльності, мають податкові адреси за місцем знаходження земельних ділянок, мають збудовані будівлі та споруди на таких земельних ділянках і зареєстровані права власності на будівлі/споруди.

Так, у своїх листах ГУ ДФС у м. Києві від 05.01.2016 № 60/10/26-15-11-03-18 та від 05.01.2016 № 61/10/26-15-11-03-18 надало роз'яснення, що суб'єкти господарювання, які обрали спрощену систему оподаткування, звільняються від сплати земельного податку у разі належного оформлення права власності чи права користування на такі земельні ділянки.

Статтею 4 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України (за переліком), зокрема, право власності на нерухоме майно, право постійного користування та право оренди земельної ділянки.

Враховуючи вищенаведене, право власності або користування земельною ділянкою підлягає оформленню у відповідних органах виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин, при цьому використання земельних ділянок без оформлення відповідного права є порушенням земельного законодавства.

Відповідно до п. 287.6 ст. 287 ПКУ при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок на земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.

Проте застосувати пільги з метою звільнення від сплати податку можна лише у тому випадку, якщо стосовно суб'єкта виникли умови для адміністрування такого податку. Тобто у розумінні п. 287.6 ст. 287 ПКУ умовою для адміністрування земельного податку є право власності на нерухоме майно, право постійного користування та право оренди земельної ділянки. Якщо існує хоча б одна підстава для нарахування податку, відповідно, особа може скористатися правом звільнення від сплати такого податку, за умови наявності нормативно-визначених відповідних пільг.

Аналізуючи сказане, слід відмітити, що якщо платник єдиного податку першої - третьої груп або платник єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва належним чином оформив право постійного користування та право оренди земельної ділянки і використовує таку земельну ділянку у своїй господарській діяльності, то такий платник податку звільняється від обов'язку сплачувати плату за землю.

Разом з тим особа, яка не оформила належним чином право власності або право користування земельною ділянкою, але володіє нерухомими майном, на яке право власності оформлене і яке знаходиться на такій земельній ділянці, в розумінні чинного законодавства є платником земельного податку.

ДФС України, при визначенні обов'язку сплачувати податок на земельні ділянки без належно оформленого права власності та права користування земельною ділянкою, посилається на статтю 796 Цивільного кодексу України.

Згідно зі ст. 796 Цивільного кодексу України одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також яка прилягає до будівлі або споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму. У договорі найму сторони можуть визначити розмір земельної ділянки, яка передається наймачеві. Якщо розмір земельної ділянки у договорі не визначений, наймачеві надається право користування усією земельною ділянкою, якою володів наймодавець.

Таким чином, платники єдиного податку, що користуються земельними ділянками, без належного оформлення права володіння та права користування, під будівлями (їх частинами), повинні сплачувати земельний податок на загальних умовах. Адже відповідно до п. 287.1 ст. 287 ПКУ власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою, відповідно і звільняються від сплати податку з моменту виникнення обов'язку його сплачувати. ДФС України осіб - власників будівель/споруд, що не зареєстрували право власності чи користування на земельні ділянки, прирівнює до наймачів таких земельних ділянок у розумінні статті 796 ЦК України.

Отже, звільнення від сплати за землю платників єдиного податку здійснюється за наявності наступних умов:

- якщо суб'єкт є платником єдиного податку першої - третьої груп або платником єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаро виробництва;

- якщо оформлено право користування чи право володіння земельною ділянкою;- обов'язкове використання земельної ділянки у своїй господарській діяльності.