Основания обжалования решения о закрытии уголовного производства

В ч. 2 ст. 9 УПК Украины предусмотрено, что прокурор, руководитель органа досудебного расследования, следователь обязаны всесторонне, полно и объективно исследовать обстоятельства уголовного производства, выявить как те обстоятельства, которые изобличают, так и оправдывают подозреваемого, обвиняемого, а также обстоятельства, которые смягчают или отягощают его наказание, предоставить им надлежащую правовую оценку и обеспечить принятие законных и непредвзятых процессуальных решений.

Кроме того, следователь, прокурор, следственный судья, суд по своему внутреннему убеждению, которое основывается на всестороннем, полном и беспристрастном исследовании всех обстоятельств уголовного производства, руководствуясь законом, оценивают каждое доказательство с точки зрения относимости, допустимости, достоверности, а совокупность собранных доказательств - с точки зрения достаточности и взаимосвязи для принятия соответствующего процессуального решения (ч .1 ст.94 УПК Украины).

Обстоятельства, которые подлежат доказыванию в уголовном производстве, определяются в ст. 91 УПК Украины, а по уголовных производствах в отношении несовершеннолетних также дополнительно подлежат установлению обстоятельства, закрепленные в ст. 485 УПК Украины.

Также следует обратить внимание на ст. 284 УПК Украины, где определены основания и порядок прекращения уголовного производства, а также обжалования такого решения.

В частности, в соответствии с п. 1 ч. 1 ст. 284 УПК Украины принятие решения о закрытии уголовного производства возможно лишь после всестороннего, полного и непредвзятого исследования всех обстоятельств уголовного производства и непосредственного исследования и оценки следователем, прокурором показаний, вещей и документов, касающихся этого производства, в их совокупности.

Положения п. 3 ч. 1 ст. 303 и ч. 1 ст. 304 УПК Украины дают право заявителю подать в суд жалобу на решение следователя о закрытии уголовного производства в течение 10 дней с момента получения постановления.

Как следует из анализа норм уголовного процессуального закона, во время досудебного расследования обязательно должны быть соблюдены принципы полноты и объективности, являющиеся оценочными понятиями. Предоставляя составляющие оценки доказательств в производстве, законодатель, между тем, оставляет за следователем (прокурором или судьей) возможность принятия (или непринятия) решения о наличии оснований для закрытия уголовного производства.

Именно поэтому, имеют место случаи удовлетворения жалоб на постановление следователя о закрытии уголовного производства в связи с неполнотой и необъективностью досудебного расследования. Так, например, следственный судья Вознесенского горрайонного суда Николаевской области своим постановлением от 3 августа 2015 года (дело № 473 / 2938 / 15 - к) удовлетворил жалобу заявителя П. на постановление следователя СО Вознесенского ГО УМВД Т. от 24 апреля 2015 о закрытии уголовного производства. 

Обосновывая свое решение, судья отметил, что при закрытии уголовного производства следователем при закрытии уголовного производства не выполнены требования ст. 91 УПК Украины.

Полное всестороннее и объективное расследование уголовного производства следователем СО Вознесенского ГО УМВД лейтенантом милиции Т. не проведена, не исполнен возможен комплекс следственных действий по уголовным производством в виде временного доступа к вещам и информации Управления Пенсионного фонда Украины, Государственной налоговой инспекции, ОАО «П» , не проведены необходимые судебно бухгалтерские экспертизы, что дает следственному судье основания для отмены постановления следователя от 24 апреля 2015 о закрытии уголовного производства.

Заслуживает внимания решение следственного судьи Ровенского городского суда Ровенской области от 9 июня 2015 года (дело № 569 / 7602 / 15 - к) которой удовлетворена жалоба Открытого акционерного общества «Банк« Финансы и Кредит» на постановление следователя о закрытии уголовного производства. Так, судом установлено: из материалов уголовного производства следует, что следователем досудебное расследование проведено поверхностно, без выяснения всех обстоятельств, имеющих существенное значение для уголовного производства.

При принятии решения следователем о закрытии уголовного производства в полной мере в постановлении не указано, какие обстоятельства были установлены досудебным расследованием. В частности, с названного выше постановления не следует какие показания предоставил следователю гражданин Д., в отношении которого закрыто уголовное производство при отсутствии в действиях последнего состава уголовного преступления.

Также в постановлении не указано, на какие документы (доказательства) ссылается следователь указывая, что автомобиль марки «Scania» не является предметом уголовного преступления, предусмотренного ч.1 ст. 388 УК Украины.

В названном процессуальном документе следователя последний не ссылается ни на одно следственное действие, проведенное им, как на доказательство, которое мог бы опровергать, что в действиях Д. отсутствует состав уголовного преступления предусмотренного ст 388, 190 УК Украины. 

Более того, по мнению судьи, органа досудебного расследования необходимо установить, где находится названное банком залоговое имущество, и только после этого необходимо принимать решение о наличии или отсутствии в действиях Д. (других причастных лиц) состава преступления, предусмотренных ст 190, 388 УК Украины.

Итак, во время проведения досудебного расследования следователю необходимо принять во внимание изложенные в постановлении следователя судьи обстоятельства, предоставить им надлежащую оценку и принять законное и обоснованное решение в производстве.

Исходя из изложенного, возможно констатировать, что установление и исследование объективных обстоятельств уголовного производства является неотъемлемой составной обоснованности принятия решения о закрытии уголовного производства, несоблюдение же указанного требования закона приведет к отмене такого решения и возобновлении досудебного расследования.

Історичні аспекти становлення в'язничної системи

Пошук ефективних заходів впливу атрибутами покарання на осіб, які вчинили злочин, призвело до появи ідеї жорстокої і повної як фізичної, так і духовної ізоляції засуджених від суспільства. Ця ідея належала американській релігійній секті квакерів (одна з гілок протестантизму), яка 1786 р. у штаті Пенсильванія (м. Філадельфія) відкрила в’язницю, і дала їй назву пенітенціарій. 

Перший пенітенціарій складався з 30-ти келій, чого спочатку видавалось більш ніж достатньо. Однак внаслідок напливу ув’язнених через короткий час довелось почати роботи зі збільшення кількості місць для їхнього утримання. 

У 1790 р. Філадельфійському в’язничному товариству вдалося ухвалити закон, який вимагав, щоб в кожній в’язниці було створено певну кількість келій для утримання в них найбільш небезпечних злочинців. Найбільшого розквіту пенсильванська пенітенціарна що досягла в 20-ті рр. ХІХ ст. , коли законодавчі збори штату Пенсильванія доручили квакерам і Філадельфійському в’язничному товариству створити два великі пенітенціарії – в Піттсбурзі та в Черрі–Гіллі. Перший з них було відкрито 1826 р., але він виявився настільки непрактичним і незручним, що у ньому одразу ж довелося робити реконструкцію. На відміну від нього, другий, який почав функціонувати 1829 р., послужив зразком для інших пенітенціаріїв. Про нього ми ще будемо вести мову нижче. 

Виконання покарання у вигляді позбавлення волі відповідно до пенсильванської пенітенціарної системи будувалось на тому постулаті, що ув’язнений має відчувати обмеження, а відтак, зводилось до ізолювання людини від всього громадського і злочинного. Ізоляція мала на меті залишити людину наодинці зі своєю совістю і Богом, що, на думку квакерів, повинно було привести злочинця до каяття і збудити у нього бажання повернутися до людей і знайти своє місце у пастві Божій. Цьому мали сприяти повна відокремленість і тиша. 

Відтак, засуджені мали проводити весь строк покарання в повній ізоляції від зовнішнього світу. Навіть церква складалась з одиночних кабін, сидячи в яких засуджений міг бачити і чути лище священнослужителя. Правило мовчання проводилось настільки послідовно, що не лише тюремна адміністрація мала пересуватись в бузшумному взутті, але й колеса екіпажів, які в’їжджали в тюремний двір, мали обгортатись войлоком, щоб шумом не порушувати тиші в межах в’язниці. 

Відповідний порядок у в’язниці підтримували значною мірою через застосування фізичного примусу. 

Для душевного спокою в’язень повинен був старанно вивчати релігію і літературу, молитися Богові. Запропоновані вище заходи мали сприяти появі у засудженого стимулу до виправлення. 

Як уже зазначалося, пенсильванська пенітенціарна система передбачала одиночне тюремне ув’язнення, яке було вигідним з економічних мотивів, оскільки задоволенню підлягали лише мінімальні потреби засудженого. Одиночне утримання саме собою було покаранням, оскільки людина є суспільною істотою, а тому страждає через відсутність собі подібних. Як результат – ізольованість і обмеження змушували засудженого задуматись над своєю поведінкою і розкаятись. 

Як дисциплінарні заходи впливу застосовували карцер, тримання на хлібі і воді, гамівна сорочка. 

Побачення і листування з родичами та близькими не дозволялися. 

За зразком пенсильванського пенітенціарія створювали в’язниці й у низці інших міст і штатів США. Там же, у м. Філадельфія, 1829 р. було побудовано в’язницю нового, модернізованого типу, що за місцем розташування дістала назву Чері-Гілл (“Вишневий пагорб”). Вона мала сім камерних блоків, що розходилися від одного загального центру, як спиці в колесі. До кожного блоку примикав дворик для прогулянок, розбитий на маленькі ізольовані ділянки, що відповідали кількості одиночних камер. Персонал в’язниці повинен був дотримуватись абсолютної тиші і не вступати в розмови з ув’язненими. 

Найпоказовіше принципи пенсильванської пенітенціарної системи реалізовувались у в’язниці Істерн Стейт (м. Філадельфія, США). Незвичною була вже її архітектура, оскільки вона за внутрішнім виглядом мала нагадувати приміщення храму. Камери були лише одиночні. Кожна камера мала одне вікно в центрі стелі, яке повинно було символізувати “око Бога”, який постійно спостерігає за грішниками. Припускалось, що засуджений буде проводити дні в тиші і абсолютній ізоляції. Він буде роздумувати про свої гріхи і читати Біблію, що зумовить його покаяння та душевну трансформацію. 

Виконуючи завдання духовного відродження злочинців і спеціальної превенції, пенсильванська в’язнична система, однак повною мірою не вирішувала проблем забезпечення виховної ролі покарання. Вона отримала певне визнання в США, Англії і деяких інших країнах. Пенсильванська система стала предметом наслідування й у Європі (наприклад, Маобіт у Берліні, Сенжиль у Брюсселі, Лефортівська в’язниця в Москві, Хрести в Санкт-Петербурзі тощо). 

Варто зазначити, що деякі позитиви у досліджуваній вище пенітенціарній системі були. Так, наприклад, фактично стали неможливими заколоти засуджених, особи, які вперше вчинили злочини, не потрапляли під вплив рецидивістів, звільнені від відбування покарання повертались на волю не обтяженими в’язничними зв’язками і т.д. 

Проте безсумнівним є і те, що така система не могла довго існувати, оскільки обмеження для засуджених тут досягли своєї межі. Досвід пенсильванської системи засвідчив, що вона настільки фізично і духовно калічить засуджених, що останні стають інвалідами, непридатними в майбутньому до жодної роботи. З іншого боку, вимушене безробіття засуджених не давало жодної можливості не те, щоб отримувати прибуток від праці останніх, а й просто робило їх перебування в межах місця ув’язнення збитковим. Саме ці причини стали причиною реформи, яка відбулася на початку ХІХ ст. 

Внаслідок зазначеної вище реформи виникла нова пенітенціарна система, названа обернською, історія якої розпочинається 1816 р. (за іншими даними – 1819), коли у м. Оберн, штат Нью-Йорк (США) була збудована в’язниця, адміністрація якої мала на меті каяття в’язнів і режим повного мовчання, при цьому, ізолюючи засуджених до одиночних камер тільки на ніч. 

Варто зазначити, що умови відбування покарання у виправних установах цієї системи мали суттєві відмінності від режиму в установах пенсильванської пенітенціарної системи. Передусім це виявлялось у тому, що одиночне ув’язнення застосовувалось лише у нічний час. 

Власне, можна зробити висновок, що автори обернської пенітенціарної системи, як і їх попередники – розробники пенсильванської пенітенціарної системи, вважали необхідною умовою утримання засуджених саме їх одиночне утримання. Проте мали місце й певні досить суттєві зміни й у цьому питанні. Так, наприклад, стіну, яка відгороджувала камери від коридора, в Оберні було замінено ґратами, щоб наглядачі могли спостерігати за діями засуджених. Власне – відтодідовгі коридори з заґратованими камерами стали помітною рисою майже всіх американських в’язниць. 

Вдень засуджені повинні були спільно працювати. Щодня їх приводили в майстерні, де вони займались суспільно-корисною працею, проте засудженим було й надалі заборонено розмовляти і подавати один одному знаки, а тих, хто порушував цю заборону, піддавали тілесним покаранням. 

Тиші потрібно було дотримуватись і під час прогулянок. Засуджені пересувались по колу, поклавши руки один одному на плечі і повернувши обличчя в сторону наглядачів, щоб ті могли бачити, що ніхто не відкриває рота. 

Новацією обернської пенітенціарної системи можна вважати й те, що засудженим видавалась однакова смугаста форма одягу. 

За найменшу провину засуджені каралися батогом, причому кількість ударів була необмеженою. 

Варто зазначити, що жорстка дисципліна дала змогу обернській адміністрації перетворити в’язницю на досить прибуткове підприємство. Працю засуджених здавали в найм підприємствам, які пропонували найкращу ціну. Відтак підприємці організовували виробництво, платили в’язниці і забирали продукцію. Так, у різні часи засуджені виробляли цвяхи, залізні інструменти, бочки, шили одяг, взуття, робили меблі. 

Найбільшого розквіту виробництво в Обернському пенітенціарії досягло у 1840-х роках, коли до в’язниці привезли шовковичних черв’яків, і в Оберні почали виробляти шовкову тканину. Такий успіх не міг не викликати хвилі бажаючих його повторити, внаслідок чого ідею комерційного виробництва прийняли на своє озброєння й такі відомі американські в’язниці, як Сінг-Сінг, Ньюгейт та багато інших. 

Важко не погодитись з тим, що праця засуджених приносила певні прибутки, а це давало змогу частково відшкодовувати витрати на їхнє утримання. Залучення засуджених до праці, на думку деяких авторів, наприклад, Брілліантова та ініціали Курганова, можна вважати чи не найбільш позитивною стороною цієї системи.

Проте зазначена вище думка не є однозначно визнаною в науковій літературі. Дещо інший підхід до розгляненого питання можна проілюструвати словами Багатирьова, який вважає, що “оборнська в’язнична система, використовуючи примусову працю безправних людей, виявила себе як засіб витонченого знущання над злочинцями і не була спроможна примусити їх до каяття. Однак позитивні наслідки від використання праці в’язнів обумовили визнання цієї системи як у США, так і в інших країнах”. 

Підсумовуючи наведене вище можна зробити висновок, що пенсильванська та обернська пенітенціарні (в’язничні) системи були першими добре обгрунтованими та детально розробленими пенітенціарними системами. Незважаючи на всі недоліки, саме вони виявились тим підґрунтям, на якому в подальшому й розвинулась кримінально-виконавчі системи різноманітних держав світу. Саме у них установи, які виконували покарання у вигляді позбавлення волі, почали називати пенітенціарними. З’явилися такі поняття та словосполучення, як пенітенціарна політика, пенітенціарне право та інші, які вживаються і сьогодні незалежно від їх головного змісту. Визнана термінологія знайшла своє місце і у міжнародних документах з питань використання покарань у вигляді позбавлення волі.