Основания обжалования решения о закрытии уголовного производства

В ч. 2 ст. 9 УПК Украины предусмотрено, что прокурор, руководитель органа досудебного расследования, следователь обязаны всесторонне, полно и объективно исследовать обстоятельства уголовного производства, выявить как те обстоятельства, которые изобличают, так и оправдывают подозреваемого, обвиняемого, а также обстоятельства, которые смягчают или отягощают его наказание, предоставить им надлежащую правовую оценку и обеспечить принятие законных и непредвзятых процессуальных решений.

Кроме того, следователь, прокурор, следственный судья, суд по своему внутреннему убеждению, которое основывается на всестороннем, полном и беспристрастном исследовании всех обстоятельств уголовного производства, руководствуясь законом, оценивают каждое доказательство с точки зрения относимости, допустимости, достоверности, а совокупность собранных доказательств - с точки зрения достаточности и взаимосвязи для принятия соответствующего процессуального решения (ч .1 ст.94 УПК Украины).

Обстоятельства, которые подлежат доказыванию в уголовном производстве, определяются в ст. 91 УПК Украины, а по уголовных производствах в отношении несовершеннолетних также дополнительно подлежат установлению обстоятельства, закрепленные в ст. 485 УПК Украины.

Также следует обратить внимание на ст. 284 УПК Украины, где определены основания и порядок прекращения уголовного производства, а также обжалования такого решения.

В частности, в соответствии с п. 1 ч. 1 ст. 284 УПК Украины принятие решения о закрытии уголовного производства возможно лишь после всестороннего, полного и непредвзятого исследования всех обстоятельств уголовного производства и непосредственного исследования и оценки следователем, прокурором показаний, вещей и документов, касающихся этого производства, в их совокупности.

Положения п. 3 ч. 1 ст. 303 и ч. 1 ст. 304 УПК Украины дают право заявителю подать в суд жалобу на решение следователя о закрытии уголовного производства в течение 10 дней с момента получения постановления.

Как следует из анализа норм уголовного процессуального закона, во время досудебного расследования обязательно должны быть соблюдены принципы полноты и объективности, являющиеся оценочными понятиями. Предоставляя составляющие оценки доказательств в производстве, законодатель, между тем, оставляет за следователем (прокурором или судьей) возможность принятия (или непринятия) решения о наличии оснований для закрытия уголовного производства.

Именно поэтому, имеют место случаи удовлетворения жалоб на постановление следователя о закрытии уголовного производства в связи с неполнотой и необъективностью досудебного расследования. Так, например, следственный судья Вознесенского горрайонного суда Николаевской области своим постановлением от 3 августа 2015 года (дело № 473 / 2938 / 15 - к) удовлетворил жалобу заявителя П. на постановление следователя СО Вознесенского ГО УМВД Т. от 24 апреля 2015 о закрытии уголовного производства. 

Обосновывая свое решение, судья отметил, что при закрытии уголовного производства следователем при закрытии уголовного производства не выполнены требования ст. 91 УПК Украины.

Полное всестороннее и объективное расследование уголовного производства следователем СО Вознесенского ГО УМВД лейтенантом милиции Т. не проведена, не исполнен возможен комплекс следственных действий по уголовным производством в виде временного доступа к вещам и информации Управления Пенсионного фонда Украины, Государственной налоговой инспекции, ОАО «П» , не проведены необходимые судебно бухгалтерские экспертизы, что дает следственному судье основания для отмены постановления следователя от 24 апреля 2015 о закрытии уголовного производства.

Заслуживает внимания решение следственного судьи Ровенского городского суда Ровенской области от 9 июня 2015 года (дело № 569 / 7602 / 15 - к) которой удовлетворена жалоба Открытого акционерного общества «Банк« Финансы и Кредит» на постановление следователя о закрытии уголовного производства. Так, судом установлено: из материалов уголовного производства следует, что следователем досудебное расследование проведено поверхностно, без выяснения всех обстоятельств, имеющих существенное значение для уголовного производства.

При принятии решения следователем о закрытии уголовного производства в полной мере в постановлении не указано, какие обстоятельства были установлены досудебным расследованием. В частности, с названного выше постановления не следует какие показания предоставил следователю гражданин Д., в отношении которого закрыто уголовное производство при отсутствии в действиях последнего состава уголовного преступления.

Также в постановлении не указано, на какие документы (доказательства) ссылается следователь указывая, что автомобиль марки «Scania» не является предметом уголовного преступления, предусмотренного ч.1 ст. 388 УК Украины.

В названном процессуальном документе следователя последний не ссылается ни на одно следственное действие, проведенное им, как на доказательство, которое мог бы опровергать, что в действиях Д. отсутствует состав уголовного преступления предусмотренного ст 388, 190 УК Украины. 

Более того, по мнению судьи, органа досудебного расследования необходимо установить, где находится названное банком залоговое имущество, и только после этого необходимо принимать решение о наличии или отсутствии в действиях Д. (других причастных лиц) состава преступления, предусмотренных ст 190, 388 УК Украины.

Итак, во время проведения досудебного расследования следователю необходимо принять во внимание изложенные в постановлении следователя судьи обстоятельства, предоставить им надлежащую оценку и принять законное и обоснованное решение в производстве.

Исходя из изложенного, возможно констатировать, что установление и исследование объективных обстоятельств уголовного производства является неотъемлемой составной обоснованности принятия решения о закрытии уголовного производства, несоблюдение же указанного требования закона приведет к отмене такого решения и возобновлении досудебного расследования.

Новий погляд на земельну реформу

Земельна реформа, яка триває в Україні уже понад 15 років, повинна мати своїм результатом становлення та розвиток цивілізованого ринку земельних ділянок, нових форм власності та господарювання на них. Водночас, аналіз процесів, що відбуваються сьогодні у сфері земельних відносин в Україні, свідчить про непослідовність та незавершеність земельної реформи, її досить часто суперечливий характер. Особливо чітко це проявляється у сфері правового регулювання земельних відносин в Україні та практичного застосування правових норм. 

Наслідками такого “проведення” земельної реформи є її численні недоліки та негативи, серед яких не лише аграрна криза, низький соціальний рівень розвитку села, простоювання значних площ земель, а й інвестиційна непривабливість підприємництва в Україні, що значною мірою зумовлено обмеженнями та невдалим правовим регулюванням прав іноземних інвесторів на землю в Україні. Адже відсутність чітко визначених шляхів придбання земель в Україні іноземними суб’єктами підприємництва – іноземними громадянами та юридичними особами, гарантій прав на землю іноземних інвесторів значно знижує очікуваний потік інвестицій в Україну. Так було у 90-ті роки, так є і зараз. Особливо гостро ця проблема відчувається в умовах підготовки до проведення в Україні Чемпіонату Європи з футболу у 2012 р. Часто будівництво нових стадіонів, готелів, аеропортів, доріг та інших необхідних для Євро-2012 об’єктів гальмується саме через надзвичайно низький рівень іноземного інвестування. Це тісно пов’язано із гарантуванням прав на землю іноземних осіб в Україні.  У статті зроблено спробу проаналізувати законодавство України в галузі придбання земель в Україні іноземними суб’єктами підприємництва, проблеми його застосування, та, в міру можливості, запропонувати шляхи вдосконалення відповідного законодавства та вирішення зазначених вище проблем. 

Законодавство України про права іноземних суб’єктів на землю в Україні зазнало декілька етапів розвитку. 

Після прийняття Закону України “Про форми власності на землю в Україні” від 30 січня 1992р. та Земельного кодексу України (далі – ЗК України) в редакції від 13 березня 1992 р. в Україні відбулася юридична демонополізація права власності на землю і було запроваджено (або відроджено) приватну власність на земельні ділянки. Проте відразу були закріплені численні обмеження права приватної власності на землю, найістотніше з яких полягало у тому, що іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передавалися. Те ж саме правило діяло і щодо іноземних юридичних осіб, оскільки, за невеликими винятками, юридичні особи взагалі не визнавалися суб’єктами права власності на землю. 

Приватизувати земельні ділянки могли тільки громадяни України, та й то із значними обмеженнями – тільки для певних потреб і не більше встановлених у законодавстві розмірах. 

Проте законодавчі положення щодо невизнання іноземних громадян та юридичних осіб суб’єктами права власності на землю в Україні суперечили законодавству України про власність та про приватизацію, яке визнавало іноземних осіб суб’єктами права власності на інші об’єкти. Те саме було й на рівні підзаконних нормативно-правових актів. Так, наприклад, Указ Президента України “Про приватизацію об’єктів незавершеного будівництва” від 14 жовтня 1993 р. закріпив право іноземних громадян та іноземних юридичних осіб на приватизацію об’єктів незавершеного будівництва. Земельні ж ділянки під ними могли бути передані іноземним суб’єктам тільки у довгострокову оренду. Виняток для іноземних суб’єктів було зроблено тільки в Указі Президента України “Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують паливно-мастильні матеріали виключно населенню” від 26 грудня 1993 р, в якому було закріплено право іноземних громадян та юридичних осіб іноземних держав на приватизацію автозаправних станцій на тих земельних ділянках, на яких вони знаходились. 

Відповідно до ст. 82 ЗК України іноземні юридичні особи можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: – у межах населених пунктів в разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних з здійсненням підприємницької діяльності в Україні; – за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна. 

Крім того, у ст. 129 ЗК України врегульовано порядок продажу земельних ділянок державної або комунальної власності іноземним юридичним особам. Відповідно до цієї статті продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, іноземним юридичним особам здійснюється Кабінетом Міністрів України за погодженням із Верховною Радою України. Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності територіальних громад, іноземним юридичним особам здійснюється відповідними радами за погодженням з Кабінетом Міністрів України. 

З аналізу вищезазначених положень земельного законодавства України зрозуміло, що іноземні юридичні особи можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за умови: – придбання об’єктів нерухомого майна на таких земельних ділянках (як у межах населених пунктів, так і поза межами); – для спорудження на земельних ділянках об’єктів, пов’язаних з здійсненням підприємницької діяльності в Україні (у межах населених пунктів); – реєстрації іноземною юридичною особою постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України. 

У всіх інших випадках законодавство України дозволяє іноземним суб’єктам господарювання набувати права довгострокового користування земельними ділянками на умовах оренди.